Варшавський договір

Варшавський договір — політичні й військові конвенції, підписані 21 і 24 квітня 1920 р. представниками Польщі й Директорії УНР. Розроблення документів велося за безпосередньої участі Ю. Пілсудського й С. Петлюри в суворій таємниці від польського сейму та уряду УНР. Через це договір часто визначають як «договір Пілсудського—Петлюри».

21 квітня була підписана політична конвенція, яка складалася з 9 статей і визначала систему відносин між Польщею та УНР, а також встановлювала державний кордон.

Політичну конвенцію підписали керівники зовнішньополітичних відомств Я. Домбський та А. Лівицький, військові довірені Пілсудського — Славек і Єнджеєвич, а також представники Армії УНР — генерал-поручник Сінклер і підполковник М. Дідковський.

Політична конвенція складалася з преамбули, 9 статей і прикінцевого положення. У преамбулі декларувалося право кожного народу на самовизначення. Стаття 1 містила заяву польської сторони про визнання права України на незалежне державне існування; Польща визнавала Директорію УНР «на чолі з С. Петлюрою» верховною владою УНР.

Стаття 2 окреслювала кордон між Польщею і УНР: від Дністра на північ, уздовж Збруча (притоки Дністра), далі — колишнім державним кордоном між Австро-Угорщиною й Росією до с. Вишгородок (нині село Лановецького району Тернопільської області), звідти на північ через Кременецькі гори, потім на схід від м. Здолбунів і далі — східним адміністративним кордоном Рівненського повіту. Північна ділянка кордону проходила вздовж адміністративної межі колишньої Мінської губернії до р. Прип’ять, далі цією рікою до Дніпра. Таке розмежування передавало Польщі Східну Галичину — територію, що 22 січня 1919 р. увійшла до складу УНР як Західна область Української Народної Республіки (ЗО УНР). Окремий запис про «точніше порозуміння» щодо Рівненського, Дубнівського й частини Кременецького повітів означав перехід до Польщі Західної Волині — частини безпосередньої території УНР. Стаття 3 проголошувала відмову Варшави на користь України від земель між лінією розмежування і східним кордоном Польщі 1772 р.

Стаття 4 містила зобов’язання не укладати угод, спрямованих проти договірних сторін; стаття 5 забезпечувала національно-культурні права поляків в Україні та українців у Польщі. Стаття 6 передбачала укладення окремих економічно-торговельних угод між УНР і Польщею. Стаття 7 визначала майбутню військову конвенцію інтегральною частиною політичної, а стаття 8 оголошувала конвенцію таємною («за винятком першого артикула»), забороняючи її оприлюднення «в цілості чи почасти» без взаємної згоди. За статтею 9-ю угода набувала чинності негайно після підписання. Прикінцеве положення передбачало, що в разі розходження між українським і польським текстами угоди перевага надається останньому.

Військова конвенція розглядала практичні аспекти спільного збройного походу проти більшовиків. Її ключове положення зафіксовано у статті 3: військові дії мали здійснюватися «під загальним керуванням» польського командування. Стаття 7 передавала польському командуванню контроль над залізницями України; передбачався їх подальший перехід під владу УНР. Стаття 8 регламентувала організацію влади на територіях, зайнятих у ході наступу: поряд із вказівкою на те, що «Український уряд організує… свою владу й адміністрацію — цивільну і військову», зазначалося: «Тили польських військ буде охороняти польська польова жандармерія і польське військо». Додатково підкреслювалося: «Влада на дотепер зайнятих теренах, що мають відійти до УНР, залишається тимчасово в руках польських властей».

Джерело: Симоненко Р.Г. Варшавський договір 1920 р. // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во “Наукова думка”, 2003.