Чому Сталін відмінив святкування дня перемоги?
23 грудня 1947 року Президія Верховної Ради СРСР ухвалила: вважати 9 травня – святковий день перемоги над Німеччиною – робочим. З січня 1948 року було скасовано щомісячні грошові виплати, які належали орденоносцям. Не минуло й трьох років після перемоги, як не лише кавалери орденів та медалей, а навіть герої Радянського Союзу були позбавлені всіх пільг.
Треба відмітити, що повністю святкування 9 травня не були скасовані. Так, подекуди, продовжували відкривати пам’ятники та обеліски, звичайні громадяни, найчастіше з власної ініціативи, прибирали братські могили, приносили квіти до монументів. Але змінилось головне – День Перемоги був позбавлений статусу величності і головного свята країни, свято позбавлялось духу народної перемоги над нацистською Німеччиною, саме перемоги народу, кожного фронтовика, а не окремо держави і «великого» Сталіна. Робив такий переворот в народній свідомості, в історичній пам’яті народу Сталін свідомо. За задумом вусатого «генералісимуса», День Перемоги повинен був стати святом прославлення радянської військової могутності, партійно-державного керівництва і насамперед вождя. Перемога у Другій світовій війні повинна була швидко вбудована, з одного боку, у серію інших досягнень соціалізму, а з іншого — у міфологізовану історію російських ратних подвигів. Тому с 1947 року День Перемоги переходить зі свята народної перемоги, де вся слава віддається тому хто її істинно заслуговував – радянським народам, фронтовику від рядового до командира, в свято віддання почестей Сталіну та могутній радянській владі, як щось відокремлене від народу. Відміняються святкування, салюти, народні гуляння, нагородження ветеранів, зустрічі з ними, а замість цього відкриття безіменних пам’ятників та проведення політінформації про військовий геній Сталіна.
Сталіну та його партійній системі не потрібні були окремі герої, вся сталінська система була спрямована на приниження гідності окремої людини, на стирання його індивідуальності і ролі звичайної особистості в подіях і в історії, вся система була побудована на колективізмі, на признанні тільки керівної ролі партії і особисто «генія» Сталіна, в якій кожна окрема людина нічого не варта.
Тому в особливій увазі до фронтовиків, наданні їм певного статусу в суспільстві кремлівські старці бачили проблему і певну небезпеку для системи. Тим паче багато ветеранів побували в Європі і побачили, що європейці, переможені німці, живуть набагато краще, заможніше а ніж радянські люди. І багато з цих фронтовиків, повернувшись додому після перемоги почали виказувати незадоволення, критикувати місцеву владу, а це не могло не насторожити Сталіна. Тому потрібно було принизити статус фронтовиків, ветеранів, позбавити їх соціальної мобільності.
Сталінська державність не терпіла незалежності людини від держави. Навіть найбільші досягнення не гарантували права стати винятком із правила. Все від малого до великого, від простого “гвинтика” до міністра і від піонера до секретаря ЦК, твердо засвоїли основну аксіому: державні інтереси виправдані самим фактом свого існування і завжди стоять вище за особисті. Причому виключне право визначати ці інтереси вождь залишав лише за собою.
Сталін був дуже незадоволений, дізнавшись про те, що колишні фронтовики прагнуть розповісти про війну на сторінках книг та журналів. Він не хотів, щоби безпосередні учасники війни писали свої мемуари до того, як влада сформулює офіційну версію. Сталін причепився до нікчемного приводу: герої колишніх битв погано володіли словом, та їх спогади потребували істотної літературної обробки. Скориставшись цією обставиною, «генералісимус» висловився проти військових мемуарів взагалі.
Можливість пам’ятати — це небезпечно для тоталітарного режиму. Бо пам’ять — це не лише паради й ордени. Це також свідчення про зраджених, про депортованих, про розстріляних, про тих, хто повернувся з війни і потрапив у ГУЛАГ. Для Сталіна перемога була частиною міфу, але саму подію він волів приховати за величезною завісою мовчання. Його «перемога» вимагала забуття. Історія мала починатися не з правди, а з легенди.
Положення самих ветеранів, інвалідів війни було жахливим. Держава фактично вбила їх, позбавивши допомоги. Є багато спогадів, свідчень кінця 1940-х років про позбавлення ветеранів допомоги, про відмову допомагати дружинам загиблих на війні, про життя інвалідів війни на грані голодної смерті. Як приклад приведемо вам лист робітників заводів до Сталіна, датований 1949 роком: “…за розмовами в народі це спостерігається повсюдно в нашій країні, що багато Героїв СРСР, з-поміж матеріально незабезпечених, годинами простоюють у чергах, торгують на ринках, зовні погано виглядають і погано одягнені, а Герої СРСР – інваліди просять пожертвування у населення, і все це на очах у нас, радянських людей, на очах наших дітей, на очах у нашої радянської молоді! Чи може після цього найвища урядова нагорода із присвоєнням звання Героя Радянського Союзу бути почесною та закликати до будь-яких подвигів в ім’я перемоги у боях на випадок війни? Мабуть, що ні!”.
І на підтвердження всього вищесказаного цитата з перших вуст: “Кажуть, що переможців не судять, що їх не слід критикувати, не слід перевіряти. Це невірно. Переможців можна і потрібно судити, можна і потрібно критикувати та перевіряти. Це корисно не тільки для справи, а й для самих переможців: менше буде зазнання, більше буде скромності” – з промови Сталіна 1946 року.
Хотілося б піти в наших роздумах ще далі, і зазначити, що для Сталіна ця перемога не була повною. Бо його горизонти лежали далеко за межами Берліна. Його метою була не лише поразка Гітлера, а встановлення радянської гегемонії над усім світом. У цій перспективі — 1945 рік був не завершенням, а провалом. Перемога мала стати не крапкою, а стартом нової фази — експансії. Європа мала бути радянізована, США — ізольовані, капіталізм — знищений. Але 1945-й виявився інакшим. Захід не впав. США стали головним переможцем війни, не лише воєнно, а й цивілізаційно. Вони не тільки не були зруйновані — навпаки, вийшли з війни наддержавою. Сталін не отримав Європу — він отримав лише її частину, обгорнену залізною завісою. І замість переможної комуністичної світової революції почалася Холодна війна — війна стримування. Не напад, а баланс. Не тріумф, а тупик. І це ще одна причина, чому Сталін не захотів святкувати перемогу. Бо для нього це не була перемога — це була недосягнена мета. Це була компромісна реальність, яка йшла врозріз з ідеологічним максималізмом, закладеним у самій природі радянського режиму. Залишилося тільки розширити ГУЛАГ, зміцнити апарат репресій і замовчати власну поразку — скасувати свято, перетворити день тріумфу на будень страху.
Лише 1965 року день перемоги знову став неробочим і з того часу став широко відзначатись. Але і з цього часу свято дня перемоги не стало днем сумної пам’яті про жахіття війни. Відбулася інструменталізація історичної пам’яті про війну і про перемогу. 9 травня стало саме днем Перемоги, і саме з великої букви, днем тріумфу радянської системи над гітлерівською Німеччиною. Далі, все що було пов’язано з Другої світовою війною, яка розглядалася тільки в вузькому, вітчизняному, її значенні зазнало в СРСР сакралізації, що автоматично блокувало переосмислення минулого під іншим кутом. Будь-який аналіз причин війни, ролі керівництва країни, перебігу військових дій, наслідків війни, що відрізнявся від державного погляду, почав розглядатися як наруга над святинею. Як наслідок замість глибокого аналізу всієї катастрофи війни, переосмислення цього історичного досвіду відбулася сакралізація державної концепції дня перемоги, де СРСР невинна жертва агресії, яка тільки завдяки самовідданому народу, готовому покласти на червоний комуністичний вівтар своє життя, під геніальним керівництвом партії перемогла вселенське зло, і ще врятувала від нього весь інший світ. При цьому будь-який індивідуальний досвід війни, переживання та емоції кожного окремого учасника війни розчинявся в радянській колективній пам’яті.
Тріумф перемоги на думку тоталітарного керівництва мав назавжди легітимувати їх владу, роблячи її безконтрольною з боку громадян, виправдовуючи всі злочини сталінського режиму в ретроспективі й даючи дозвіл на будь-які злочини в майбутньому. Уявлення про себе як жертву агресії надавало крім іншого непохитну впевненість у своїй цілковитій правоті та перевазі над іншими в будь-яких подіях майбутнього.