“Не лицемір, поете, серцем,І не роби із нього шарж…” Олекса Влизько

Олекса Влизько – один із найяскравіших та наймолодших поетів українського Розстріляного Відродження.

Він народився 17 лютого 1908 року. У віці 13 років Олекса переніс важку хворобу – скарлатину, яка призвела до втрати слуху та мови. Попри це, він зумів виразно заявити про себе через поезію. Цей глухонімий хлопець, який прожив лише 26 років, вже за життя здобув визнання як поет.

Олекса Влизько закінчив мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти. Як поет дебютував в 1925 році у київському журналі “Глобус”. Зблизився з українськими футуристами, активно друкувався у їхньому журналі «Нова генерація». Належав до літературних організацій «Молодняк» і ВУСПП.

Попри важку хворобу, поезія Влизька вирізняється життєствердною енергією. У своїх творах він був невтомним шукачем нових образів, поетичних форм і ритмів. За його життя друком вийшли такі поетичні збірки: «За всіх скажу» (1927), «Поезії» (1927), «Hoch, Deutschland!» (1930), «Живу, працюю!» (1930), «Книга балад» (1930), «Рейс» (1930), «Моє ударне» (1931), «П’яний корабель» (1933), «Мій друг Дон-Жуан» (1934), а також книга нарисів «Поїзди ідуть на Берлін» (1931).

“За всіх скажу” 1927 рік

Та не воскресне те, що вмерло! —
Тепер і будні — динаміт: —
— Не забувай залізне жерло
Гармат, націлених у світ!

Як-що ти наш. Як-що-ж далекий,
І любиш вимріяний час, —
Плекай в болоті, як лелека,
Свою культуру… не для нас!

Нам треба пісні — бурі, грому,
Нам треба — бомбами слова! —
Ні слова, — хто там? — про утому,
У кого скніє голова!

Нам треба кожного салдатом
На наші будні і фронти!
— Поете, в бій, — доволі ждати, —
Громами пісню рознести!..

Не лицемір, поете, серцем,
І не роби із нього шарж: —
— Замало глянути крізь шкельця
На бунт, — виспівуючи марш!

Олекса Влизько був заарештований в 1934 році. Виїзною сесією Військової колегії Верховного суду СРСР, що засідала у Києві та розглядала справу “Об’єднання українських націоналістів”, на ряду з іншими обвинуваченими був засуджений до розстрілу. Підсудних на цьому процесі звинувачували в участі у міфічній контреволюційній організації, яка планувала теракти проти радянського уряду та готувала антирадянський заколот. Серед розстріляних окрім Олекси Влизька були такі відому українські поети, письменники, драматурги: брати Іван та Тарас Крушельницькі, Михайло Лебединець, Григорій Стрілець (Косинка), Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Михайло Оксамит.

Вважається, що вирок було виконаного 15 грудня 1934 року у підвалі будівлі колишнього Інституту шляхетних панянок, де в той час розташовувалося управління Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) УРСР. Пізніше будівлю займав Жовтневий палац, нині – Міжнародний Центр культури та мистецтв. Засуджені за справою про «Об’єднання українських націоналістів» були реабілітовані в 1950-х роках під час «Хрущовської відлиги».