Як Іскра та Кочубей доноси на Мазепу писали.
Слобідський контекст відомого доносу.
Справа доносу на Мазепу та трохи не основна участь у ній Івана Іскри мають до історії взаємин Гетьманщини і слобідських полків щонайбезпосередніший стосунок.
Історія виказу досить яскрава. Після невдачі першого доносу, переданого через ченця Никанора в Москву у вересні 1707 р., Василь Кочубей вирішив діяти з допомогою свого шуряка, колишнього полтавського полковника Івана Іскри та його приятелів – сотника Петра Кованька та попа Спасівської церкви (в Полтаві) Івана Святайла.
Святайло порадив послати до Москви зі словесним виказом свого свояка, перехреста Петра Яценка.
Сам же Іскра через усе того ж Івана Святайла, що приїхав зумисно до Охтирки (Сумська область), на пасіці на річці Коломак 13 лютого 1708 року зустрівся з охтирським полковником Федором Осиповим.
Під час зустрічі Іскра попросив з проханням повідомити київського воєводу Дмитра Голіцина про зраду Мазепи і бажання позбавити Іскру життя.
Товаришування Івана Мазепи з основними царськими вельможами змушувало донощиків діяти дуже обережно і через певних осіб.
Федір Осипов повідомив детально Дмитра Голіцина про всі обставини зустрічі. Крім усього, Федір Осипов відправив пункти, надані Іскрою, не лише Голіцину, а й до Москви з писарем Василем Кобиляцьким.
У своїй насиченій джерелами роботі з історії Росії Сергій Соловйов передає і цікаву інформацію з листа московського коменданта Матвія Гагаріна до царя 23 лютого 1708 року: напередодні “на красное крыльцо” прийшли два “человека из черкас”, сказали, що вони у великій справі прислані від охтирського полковника до царської величності, і передали аж три листи: безпосередньо цареві Петру І, царевичеві Олексію та Олександру Меншикову.
Як видно, Федір Осипов перестраховувався. Матвій Гагарін прочитав лист на ім’я царя і не повірив тому, бо доносив лише відставний полковник (Іван Іскра).
Порадившись з міністрами (ті теж не повірили доносу, бо й раніше на Мазепу були наклепи), він вирішив щодо посланця Осипова писаря Василя Кобиляцького: “И того, государь, писаря, не расспрашивая поведению того письма, послали его за крепким караулом в Угрешский монастырь (під Москвою), чтоб он того не гласил никому”.
Знову ж відзначимо сам родовід Івана Іскри як безпосереднє свідчення зацікавлення цієї особи слобідськими полками.
Його дід – Яків Остряниця, постать, що стояла біля початків колонізації з усіма суперечностями та складнощами.
Батько – Іван Якович Іскра, який після вбивства Остряниці в Чугуєві разом з іншими чугуївськими емігрантами попросився в магната Конецпольського назад до Речі Посполитої, до Полтави, був претендентом на булаву, зі слобідськими козаками побитий під Варвою та Пісками, загинув 1659 року.
Тесть Іскри (як і Кочубея, а до всього й родич Петрика) Федір Жученко відомий своїми виправами на Слобідську Україну взимку 1661 р. Цей рід, як уже неодноразово зазначалося, тісно був пов’язаний із сусідніми слобідськими полками.
У своїй духівниці від 3 червня 1708 р. Іван Іскра зазначає і про свої володіння практично на Слобожанщині, під містом Коломаком, – “ліс і грунта”, та й охтирський полковник Федір Осипов Іскрі “знаком”, і “полк от его жилища в ближнем расстоянии”.
Осипов зазначав, що зустрічалися вони з Іскрою на пасіці з приводу межових сварок, і це не викликало жодних підозр.
Допит і тестамент Івана Іскри, як і сама історія доносу, свідчать про істотні особисті економічні інтереси Іскри на прикордонні Гетьманщини і Слобожанщини.
Під час допиту Іскра взагалі покликається на минуле. На допиті від 19 квітня 1708 року він розповідав, що до нього звертались і полтавський суддя Красноперич, і обозний Дорош, які схиляли його на бік гетьмана, як те передає московський писар: “А скоро де будет у них добыч из слобод великороссийских, как при Брюховецком, потому что де гетман имеет подпору добрую”.
Тобто полтавська старшина розраховувала на похід на слободи, як це було за гетьмана Брюховецького, під час подій 1668 року.
Треба визнати, що насправді вчинок Кочубея та Іскри був дуже сміливим і ризикованим. Донощика Петра Яценка канцлер Гаврило Головкін радив сховати у “великоросійських містах” з острахом за його життя.
Однак, розглядаючи зв’язки цього вихреста, ми натрапимо на низку вагомих речей. Крім того, що Петро Яценко займався орендним промислом в Охтирському полку, його “свойственником” був духівник царя Тимофій Надаржинський родом з перехрестівської маєтності – села Тростянця.
Саме в Тростянці замешкав Петро Яценко, змінивши потому прізвище на Якубинський і отримавши за донос село Радомлю, вилучене з полкової служби Охтирського полку.
Продовження історії виказу напряму пов’язує Василя Кочубея та Івана Іскру зі слобідськими полками.
Василь Кочубей
Цар Петро І навіть після передачі кількох доносів не повірив жодному з них, а хороші зв’язки гетьмана з найближчим оточенням царя, Олександром Меншиковим та канцлером Гаврилом Головкіним, напевно ж, зіграли провідну роль.
Цар вирішив повідомити про все Мазепу.
З остраху за власне життя на початку березня 1708 року Кочубей та Іскра втекли в маєтність Іскри на Коломаку, де, за описом Мазепи, Іскра збудував собі вже цілу фортечку.
Зваживши, однак, що в разі штурму те укріплення втримати не зможуть, вони вирушили на Самару, проте їм навперейми вислали козаків.
Тоді Іскра з Кочубеєм вирішили все ж утекти до Охтирського полку, до полковника Осипова, вирішивши, що там їм буде безпечніше.
Мазепа вимагав видати донощиків йому, згадуючи попередню практику російського уряду, який видавав таких свавільників Самойловичу або йому, і маючи чітку інформацію про перебування донощиків в Охтирському полку.
Федір Осипов спочатку відвіз Іскру та Кочубея з оточенням до Красного Кута, а потім – вочевидь з міркувань безпеки – до Богодухова з російським капітаном Дубенським.
Небезпека дуже відчувалася оточенням гетьмана Мазепи, бо Іскра та Кочубей перебували “свободно и безопасно в близком от Полтавы расстоянии”.
9 березня 1708 року Гаврило Головкін, інтенсивний респондент Осипова, написав йому листа:
“Всемилостивейший государь, выслушав дело, изволил милостиво принять, и вас за то уведомление, видя вашу в том верность, премилостиво похваляет, и повелел мне к вашей милости указом своим с сим нарочно посланным господином офицером писать, дабы ваша милость немедленно по получении сего виделись с господином полковником Искрою и объявили ему, что его царское величество верность его и объявление, которое он вашей милости учинил, принял милостиво. И понеже желает его царское величество яко о таком важном деле сам от него, Искры, и от вас о том деле изустно слышать, того ради указал вам собще с ним, господином Искрою, ехать как наискорее чрез Смоленск в войско к его царскому величеству, а до времени извольте сие содержать в высшем секрете, ибо его царское величество желает то зло чрез вас упредить, дабы Малороссийскому краю не произошло какого зла, как и в прошедших летах бывало от такого возмущения и невинных кровопролития”.
Тобто острах за заворушення в “Малороссийском крае” був дуже характерним для тих подій.
Мазепа наполягав, щоб затриманих відправили не в Москву, як свого часу Палія (в характеристиці гетьмана “п’яницю”).
Мазепа вимагав, щоб Іскру і Кочубея відправили саме до нього. Як зазначав Головкін у листі до царя 19 березня:
“Боится он, гетман, чтоб не учинилось от полковников (которые им мало не все свойственные) в войску возмущение, которых подлинно тою посылкою может он, гетман, подвигнуть к себе на вражду и ненависть, и нарекут они, не зная подлинно без розыску и обличения их воровства, огласят в народе, что безвинно, с приватной его, гетманской, вражды то чинится, как и наперед сего было на него многое нарекание”. Федір Осипов опинився в центрі великих політичних ігор.
Важливим є і факт збереження субординації гетьманом Мазепою. Гетьман просить царя указу вислати з Охтирського полку Кочубея до нього на суд, сам жодним чином не втручається в справи сусідньої козацької автономії слобідських полків, куди втік “донощик”. Цар виконав гетьманське прохання через охтирського полковника та кількох російських офіцерів.
Загроза, що донощики можуть втекти у Крим чи на Запоріжжя або пристати до Кіндрата Булавіна, була прямою, але, на велику радість Гаврила Головкіна, за повідомленням 6 квітня, з Богодухова в супроводі російських офіцерів донощиків направили до Білгорода, а звідти вони вирушили в ставку Головкіна, до Смоленська.
Микола Костомаров дав “слобідську” інтерпретацію подій: Кочубей мав “оставаться в слободском крае, куда не простиралась власть гетмана и где поэтому не имел права самоволно добывать Кочубея Мазепа”, але коли Іскру та Осипова викликали до Смоленська, Кочубей поїхав їх проводжати до Білгорода, а в Богодухові його наздогнав офіцер, посланий від Гаврила Головкіна з наказом, щоб той також рухався до царської ставки.
19 квітня Федір Осипов, Іван Іскра, Василь Кочубей, священик Іван Святайло з сином, сотник Петро Кованько, племінник Іскри, два писарі та ще 8 осіб прибули до Вітебська, де їх почали допитувати. Першим допитали охтирського полковника.
Кара за донос була жорстокою. Після тортур Василя Кочубея та Івана Іскру стратили. Слід визнати, що така кара за донос не була винятковою, подібно через наклепи в 1699 р. розглядалася справа Данила Забіли з вимогою страти.
Зустріч охтирського полковника з Іскрою не мала викликати жодних підозр: суперечки між полтавцями й Охтирським полком були частими, і державці з чиновниками мусили зустрічатись, аби їх розв’язувати.
Пам’ятник Іскрі та Кочубею в Києві. Був демонтований в 1918 р.
Насправді події 1708–1709 рр. ставили крапку в тривалій і суперечливій взаємодії полтавців зі слобідськими полками.
“Полтавське коріння” доносу та участь у тому слобідських старшин не лише вчергове підкреслюють жваві зв’язки на прикордонні, зокрема політичний контакт, а і є вагомим аргументом щодо подальших мотивацій поведінки та доказом тяглості традиції прикордонних сварок і порозумінь.
Однак для слобідських полків насправді ці події були дуже значними. Вони не лише свідчили про дотичність слобідських полків до гетьманських проблем чи про те, що охтирський слобідський полковник став ланкою в передачі доносу, а й про потужнішу інтеграцію слобідських полків до московських структур і різницю в цілях старшин керівників Гетьманщини і Слобожанщини.
Автор: Володимир Маслійчук. Джерело – www.historians.in.ua
Примітка.
Слобідські козацькі полки — військово-територіальні козацькі формування на території Слобідської України що існували з 2-ї пол. 17 ст. до 1764 р. Не були автономними, на відміну від Гетьманщини. Слобідські полки підпорядковувалися від початку бєлгородському воєводі, упродовж 1688—1700 — приказу великої росії, на початку 18 ст. запроваджено посаду бригадира.
