Судовий процес над “Спілкою визволення України” .

Судовий процес над міфічною “Спілкою визволення України” проходив у харківському оперному театрі з 9 березня по 19 квітня 1930 року.

“Спілка визволення України” — “контрреволюційна організація”, що нібито існувала в УСРР з 1926 і об’єднувала антирадянськи налаштованих громадян.

За версією слідства, “СВУ” була пов’язана з однойменною емігрантською організацією, петлюрівським закордонним центром, що визнавав себе урядом Української Народної Республіки, і ставила своєю метою повалення радянської влади в Україні. Стверджувалось, що “СВУ” мала окремі секції – “академічну”, “шкільну”, “педагогічну”, “медичну” – яка нібито мала труїти пацієнтів-комуністів. Лідером “Спілки визволення України” оголосили віце-президента ВУАН С.О.Єфремова. Слідство доводило, що організація мала філії в містах УСРР, а молоді члени спілки об’єдналися у “Спілку української молоді”.

Приводом для виникнення версії про існування закордонного і внутрішнього центрів “СВУ” став нібито одержаний в 1926 році С.Єфремовим з-за кордону лист Л.Чикаленка, який повідомляв про створення “СВУ” в еміграції і пропонував створити таку організацію на території УСРР.

Серед підсудних були 45 осіб. Серед них С.Єфремов; колишній прем’єр-міністр УНР В.Чехівський; колишній міністр закордонних справ УНР, науковий співробітник ВУАН А.Ніковський; професор Київського інституту народної освіти Й.Гермайзе; завідувач 1-ї Київської трудової школи В.Дурдуківський; учитель тієї самої школи О.Гребенецький; філолог В.Ганцов; письменниця Л.Старицька-Черняхівська, її чоловік, учений-гістолог О.Черняхівський; академік М.Слабченко; мовознавець Г.Голоскевич; студент М.Павлушков, який вважався лідером “Спілки української молоді” та інші. Серед підсудних були: 2 академіки ВУАН, 15 професорів вузів, 2 студенти, 1 директор середньої школи, 10 учителів, 1 теолог і 1 священик УАПЦ, 3 письменники, 5 редакторів, 2 кооператори, 2 правники, 1 бібліотекар. 15 підсудних працювали в системі ВУАН, 31 особа колись входила до різних українських політичних партій.

З 45 підсудних 4 соби було засуджено на 10 років ув’язнення, з суворою ізоляцією, 6 — на 8, 3 — на 6, 10 — на 5, 21 — на 3 й 1 на 2 роки. З підсудних 10 дістали умовні вироки і були негайно звільнені, ще 5 були помилувані за кілька місяців. Пізніше, протягом сталінського терору 1930-х років багато учасників процесу СВУ були знову заарештовані та відправлені до лагерів. Головні підсудні загинули у сталінських застінках, лише одиниці потрапили в еміграцію, деякі були реабілітовані вже пізніше.

Вчений-славіст, мовознавець, на момент суду харківський студент Юрій Шевельов так згадував про процес: “Ще одна важлива подія припала на мої студентські роки: процес СВУ в Харківському театрі опери або, як вона тоді офіційно звалася, — Столичної опери. Діялося це на третьому році мого студентства, в березні-квітні 1930 року. Квитків на цю трагічну виставу не продавали, а розподіляли через профспілки робітникам і службовцям. Присилали трохи квитків і для студентів. Але не так легко було ті квитки здобути. Чомусь діставала їх Сара Жмудіна, і двічі вона мені відступила свій квиток. Так я потрапив на допит Дурдуківського, розгубленого, непевного, і Людмили Старицької-Черняхівської, яка показалася найбільшим чоловіком серед підсудних чоловіків і не давалася на провокації. Пам’ятаю ще дуже активного обвинувача Панаса Любченка з його рудим волоссям і бородою, що особливо в’їдався в допитуваних. Пам’ятаю загальний вигляд лави підсудних і постаті НКВДистів за нею і побіч неї. Процесом я був тоді здивований і спантеличений. Я міг собі уявити, що підсудні справді утворили підпільну організацію. Це навіть викликало в мене невиразне відчуття гордости — значить, не все українське на Україні радянське й комуністичне. Але що всі підсудні каються й обпльовують себе — причини цього я не міг збагнути. Поставити процес у ширший контекст радянської політики я не міг. І так кінець-кінцем це була ще одна незрозуміла ланка в ланцюгу незрозумілих політичних заходів, які для мене стали на місце вже по війні і поза межами СРСР”.

Ще під час слідства та під час процесу виявилося надзвичайно багато суперечностей і розбіжностей, що ставили під сумнів існування “СВУ”. Ті учасники справи “СВУ”, які залишилися живими пізніше підтвердили сфабрикований характер висунутих проти них та інших осіб обвинувачень. Усі ці факти були підтверджені в ході додаткової перевірки справи “СВУ” в 1989 році. У зв’язку з цим Прокуратурою УРСР було внесено протест у цій справі і ухвалою Пленуму Верховного Суду УРСР від 11 серпня 1989 року справу було припинено через відсутність складу злочину в діях засуджених осіб.

Джерела та література:

1. Шаповал Ю.І. Спілки визволення України (СВУ). Енциклопедія історії України. НАН України. Інститут історії України.

2. Шаповал Ю.І. Справа «Спілки визволення України»: Погляд із відстані 75 років. «УІЖ», 2005/3

3. Юрій Шевельов «Я — мене — мені…(і довкруги). Спогади. 1. В Україні» — Харків : Видавець Олександр Савчук, 2017. — 728 с.