На хвилях червоного ренесансу: останнє слово Миколи Хвильового.

13 травня 1933 року в Харкові, у будинку письменників «Слово», на знак протесту проти початку масових репресій щодо української творчої інтелігенції покінчив життя самогубством письменник Микола Хвильовий.

Микола Хвильовий — один із найвпливовіших українських письменників і теоретиків культури 1920–1930-х років. Він належав до кола інтелектуалів, які формували нову естетику та концепцію української культури в добу радикальних суспільних трансформацій. Його діяльність виходила далеко за межі художньої творчості: Хвильовий виступав як організатор літературного життя, ідеолог культурного процесу та один із ключових представників модерністського напрямку в українській літературі. Микола Хвильовий активно проявив себе як організатор літературно-мистецького руху, ставши членом-засновником і провідною фігурою низки літературних об’єднань: «Гарт» (1923), ВАПЛІТЕ (1926), ВУСПП (1927) та «Пролітфронт» (1930).

«Є два типи революціонера. Один з них той, що живе на хвилях революційних битв, в гуркоті класової боротьби — до таких революціонерів належу я. Другий — це коли настає тиша, і він робить “буденну”, чорнову роботу. Я не вмію бути революціонером у тиші».

У 1925 році в газеті «Культура і побут» Хвильовий опублікував статтю «Про „сатану в бочці“, або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка фактично стала поштовхом до широкої літературної дискусії 1925–1928 років. У статті він виступав проти інтелектуальної провінційності в українському культурному середовищі, вимагав високого рівня художньої майстерності, творчої свободи та утвердження сильної, вольової особистості нової генерації. Окремо він різко критикував масову «червону графоманію» як прояв естетичної деградації.

«Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном — російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати в Україні російську культуру»

У своїх теоретичних поглядах Хвильовий наполягав, що українська література повинна відмовитися від наслідування Москви та орієнтуватися на «психологічну Європу». Його відома формула «Геть від Москви! Дайош Європу!» стала символом цієї культурної програми. Водночас він розробляв концепцію європоцентричної культурної моделі та формування нового «євразійського ренесансу», у якому українській культурі відводилася особлива роль.

«Ви питаєте, яка Європа? Беріть, яку хочете: минулу чи сучасну, буржуазну чи пролетарську, вічну чи мінливу… Європа — це європейський інтелігент у найкращому розумінні цього слова. Це, коли хочете, знайомий нам чорнокнижник із Вюртемберга, що показав нам грандіозну цивілізацію і відкрив перед нами безмежні перспективи. Це доктор Фауст, коли розуміти його, як допитливий людський дух… Саме ця страшна сила і є згаданий нами тип, і є психологічна Європа, що на неї ми мусимо орієнтуватись. Саме вона виведе наше молоде мистецтво на великий і радісний тракт до світової мети»

«Європа — це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив “присмерк”, не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Ґете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і так далі. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азійського ренесансу»

Микола Хвильовий одним із перших у своїй творчості та публіцистиці відчув і художньо зафіксував наростання трагічних і небезпечних процесів у суспільстві. Погляди письменника влада розцінювала як політично небезпечні. Хвильового звинуватили в націоналізмі та відхиленні від партійної лінії, після чого розгорнулася систематична кампанія його переслідування та публічної критики творчості.