Мобілізовані визволенням. Чорна піхота або “чорносвитники”.

Чорною піхотою, чи чорносвитниками, називали неозброєних, непідготовлених чоловіків, яких наспіх мобілізовували у всіх придніпровських областях України, вході наступальних операцій червної армії теренами України в 1943 році. Точних цифр скільки було мобілізовано не відомо, останні дані кажуть про більше 1 млн. тільки на лівобережній Україні. Вся ця маса “нових красноармійців”, мобілізованих в рідному місті чи селі, без форми, в домашньому одязі, дуже часто навіть без зброї, без військової підготовки, одразу відправлялися на штурм німецьких позицій. Зрозумілим наслідком такої мобілізаційної кампанії були сотні тисяч загиблих та поранених. Багатьох з них не встигали навіть поставити на військовий облік, тому їх доля, обставини загибелі, так і залишились невідомими.

Олександр Довженко в 1943 році запише в своєму щоденнику: “Ми, визволителі, всі до одного давно вже забули, що ми трохи винуваті перед звільненими, а ми вважаємо уже їх другорядними, нечистими, винуватими перед нами дезертиро-оточено-пристосуванцями”.

Мобілізовували в більшості юнаків які в 1943 році досягли призивного віку, але не винятком була і мобілізація юнаків 15-16 років, призивали до лав червоної армії і чоловіків старшого віку. Відношення до українців, мобілізованих в таких умовах в 1943 році було жахливим, радянська влада розглядала їх як зрадників, які відсижувалися в окупації, обов’язок яких тепер змини свою провини кровью. До “чорносвитників” ставились як до штрафних батальонів, гнавши їх на вірну загибель. В щоденнику Довженка можна знайти такі слова: “Розповідають, що в Україні починають уже готувати до мобілізації 16-річних, що в бій женуть погано навчених, що на них дивляться як на штрафних”. В придніпровській Україні масовою стала так звана самовільна мобілізація, коли призовам займалися не військкомати, а просто польові частини, які в ході наступу, займаючи населений пункт, починали наспіх мобілізовувати чоловіків, для поповнення втрат і продовження наступу. В наказі Ставки Верховного головнокомандування № 089 від 9 лютого 1942 року вказувалося: “Оскільки діюча армія повинна своєчасно діставати поповнення живою силою, а підготовлений військовий контингент тилу через транспортні труднощі затримується в дорозі й прибуває у діючі частини несвоєчасно, військові ради армій дістають дозвіл на самостійне поповнення своїх частин живою силою в ході наступу”.