Мобілізовані визволенням. Чорна піхота або “чорносвитники”.

Чорною піхотою, або чорносвитниками, називали неозброєних, непідготовлених чоловіків, яких нашвидку мобілізовували в усіх придніпровських областях України під час наступальних операцій Червоної армії на території України в 1943 році.

Точних цифр мобілізованих не відомо, але останні дані свідчать про понад 1 мільйон осіб лише на Лівобережній Україні. Вся ця маса «нових красноармійців», мобілізованих у рідних містах чи селах, без форми, у домашньому одязі, дуже часто навіть без зброї і без військової підготовки, одразу відправлялася на штурм німецьких позицій.

Зрозумілим наслідком такої мобілізаційної кампанії стали сотні тисяч загиблих і поранених. Багатьох із них не встигали навіть поставити на військовий облік, тому їхня доля та обставини загибелі так і залишилися невідомими.

Олександр Довженко у 1943 році записав у своєму щоденнику: «Ми, визволителі, всі до одного давно вже забули, що ми трохи винуваті перед звільненими, а ми вважаємо уже їх другорядними, нечистими, винуватими перед нами — дезертиро-оточено-пристосуванцями».

Мобілізовували переважно юнаків, які у 1943 році досягли призовного віку, але траплялася й мобілізація юнаків 15–16 років. До лав Червоної армії призивали також чоловіків старшого віку. Ставлення до українців, мобілізованих у таких умовах у 1943 році, було жахливим: радянська влада розглядала їх як зрадників, що відсиджувалися в окупації, і вважала, що вони мають «спокутувати провину кров’ю».

До чорносвитників ставилися як до бійців штрафних батальйонів — гнали їх на вірну смерть. У щоденнику Довженка можна знайти такі слова: «Розповідають, що в Україні починають уже готувати до мобілізації 16-річних, що в бій женуть погано навчених, що на них дивляться як на штрафних».

У Придніпров’ї масовою стала так звана самовільна мобілізація, коли призовом займалися не військкомати, а просто польові частини. У ході наступу, зайнявши населений пункт, вони наспіх мобілізовували чоловіків для поповнення втрат і продовження бойових дій.

У наказі Ставки Верховного Головнокомандування № 089 від 9 лютого 1942 року зазначалося: «Оскільки діюча армія повинна своєчасно діставати поповнення живою силою, а підготовлений військовий контингент тилу через транспортні труднощі затримується в дорозі й прибуває у діючі частини несвоєчасно, військові ради армій дістають дозвіл на самостійне поповнення своїх частин живою силою в ході наступу».