Спогади Наталії Полонської-Василенко про революцію 1917 року

“У Києві «велика безкровна» революція набула гротескних форм. Відразу почувалася «рука большевиків». В газетах друкували резолюції мітінгів, в тому числі мітінги кримінальних злочинців, які теж винесли свої резолюції на користь революції. «Киевская Мысль» з захопленням, устами Чаговця, вихваляла революційні мітінги куховарок, які вимагали права користування роялями, гардеробами своїх господинь, тощо. Навчання припинилось. В університеті всі авдиторії перетворились в залі для мітінгів, в середніх школах мітінгували учні, і оголошували засуди батькам, як класовим ворогам. Київ був переповнений «товаришами», які кидали фронт…

Здається, в день приїзда до Києва я пішла до Миколи Прокоповича (Василенко Микола Прокопович. Примітка наша), щоб порадитися з приводу Довнар-Запольського. Нічого втішного не сказав він мені. Виявилося, що призначення на вищі посади було намічено ще до зречення Миколи II. Вже тоді в Москві зібралися таємно представники різних партій і намітили членів Тимчасового уряду (на випадок перемоги), крім Керенського, кандидатура якого виникла в останню хвилину. Тоді було й намічено й кураторів шкільних округ. 

Щодо положення у Києві — то він дивився сумно: «Рада депутатів» була цілком в руках большевиків і була єдиною фактичною силою. Нашу дружню, інтересну бесіду обірвав дзвінок, Микола Прокопович пішов від чинити двері і я почула радісні голоси: до кабінету він повернувся з М. С. Грушевським. Він ранком приїхав з Москви, переніс страшну катастрофу, вагон загорівся, він втратив все, що віз, і в нічних пантофлях вступив до Києва. 

Робити у Києві не було що. Університет та Вищі Жіночі курси не функціонували. По всіх школах йшли мітінги. На Жіночих курсах курсистки винесли резолюцію, що всім професорам надається повна політична воля… належати за їх бажанням до тої або іншої соціялістичної партії! Мені починати виклади за таких умов, яка ніколи не належала до «соціалістичних» партій, не хотілося…

Ми розпочали знову роботу з приводу заснування Археологічного інституту. Завиткевич закінчив свою прекрасну записку, у якій обгрунтовував конечну потребу у заснуванні Інституту. Треба було зібрати підписи видатних наукових та громадських діячів під цією запискою. Це було мені доручено. Спочатку справа йшла дуже добре, але не кажучи чому — почав кривитися Павлуцький. Добре його знаючи, як людину примхливу, я не надала тому значення. Одного дня я прийшла до Музею і звернулася до Миколи Федотовича Біляшевського з проханням приєднатися до цих осіб, які підписували записку. З Біляшевським я була добре знайома давно, була в добрих відносинах, завжди довго розмовляли з ним, як на археологічні теми, так і взагалі на культурно-наукові теми. Біляшевський був видатним археологом, його розколини на «Княжій горі» біля Канева були дуже важливі для історії велико князівської доби. Він був активний член кадетської партії, від неї був депутатом до Державної Думи. В цілому він був культурна людина. Я була страшенно здивована, коли на моє прохання підписати записку про Археологічний Інститут, Біляшевський мені відповів льодовим тоном, що може підписати цю заяву лише, якщо буде застережено, що виклади мають бути лише українською мовою. На це я вказала на рядки, де зазначалося що в Інституті лекції можна викладати якою завгодно мовою. Біляшевський, з новим для мене, незрозумілим обуренням почав кричати, що цього він не може підписати, що настоює виключно на українській мові. Всі мої доводи, що цього не можна ставити, як вимогу — що це значить позбавити Інститут можливосте запросити якогось з європейських або навіть російських дослідників, що на той час коло дослідників, які могли б читати виключно українською мовою надто вузьке — не впливали. Біляшевський, почервонів, як завжди робилося з ним, коли він хвилювався, і повторив різко відмовлення. Я була страшенно схвильована: вперше я зустріла таке ставлення, на жаль — не в останнє. 

Я вже хотіла повертати додому, коли до мене вийшла Козловська: вона після повернення з Саратова, служила вже на посаді в музею. Весь час мого перебування в Криму ми інтересно листувалися, коли я була у Києві в грудні — вона разів два була в мене, листувались ми під час мого перебування в Москві. Тепер якось я не встигла побувати у Козловських, і дуже зраділа, її побачивши. Проте, щось нове, неприємне почула я в її зверненні до мене, в її голосі: чуже, навіть вороже. Коли я з властивою мені безпосередністю переказала їй мою розмову з Біляшевським, і висловила здивування — Козловська мені відповіла, що цілком солідаризується з ним. Проект заснування Інституту був добре їй відомий, вона весь час була в курсі справи, дуже цікавилась нею, не раз висловлювала радість, що в Києві буде Інститут і т. д. Відповідь її мене здивувала, ще більше здивувала мене її порада: «Вам, сказала вона, на мою думку треба покинути Київ: Вам тут не місце». Я була приголомшена цими словами, розгубилась: чому я, тепер, коли, як здавалось, мусить бути більша воля для наукової праці — не можу працювати у Києві, де весь час зустрічала таке сприятливе, тепле ставлення до моєї роботи? Козловська пояснила чому вона вважає за потрібне звільнити Київ від мене: «Ви для нас чужа людина». Так вперше, з уст моєї кращої приятельки я почула цей вирок. 

Розлучились ми з Козловською холодно… в момент «приплива» її дружніх сентиментів до мене, вона щиро сказала мені, що хотіла б бувати у мене, але «вони не дозволяють». Я не стала випитувати — хто це «вони»? З її листів, з її оповідань, під час «припливів» для мене було ясно: під час перебування в Саратові, Козловська гостріше почала відчувати свою відірваність від Києва, від України, і там вона стала свідомою українкою, але, як властиво неофітам, різко й нетерпимо стала ставитися до тих, хто на її думку, не був однакових поглядів з нею. Випадок з Біляшевським та Козловською не був єдиним: я зрозуміла кислу посмішку Павлуцького, зрозуміла деякі інші натяки, які чула в різних місцях. В страшний момент, коли насувався большевизм, в Україні почався між інтелігенцією розкол”.

Джерело: Наталія Полонська-Василенко. “Революція 1917: спогади”. – Український історик, 1988 р.