ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ 1917 РОКУ

ЛЮТНЕBA РЕВОЛЮЦІЯ 1917 р. – усталена назва революції в Російській імперії, яка ліквідувала в країні монархію. Революція стала результатом тривалих зусиль суспільства замінити авторитарну форму управління в державі на демократичну й розв’язати на засадах, притаманних громадянському суспільству, тогочасні проблеми війни і миру, користування землею, відносин у виробничій сфері, задоволення національних потреб. Її спричинили політична, соціальна й економічна криза в Російській імперії. Вона була концентрованим виразом невдоволення пануючим режимом більшості прошарків суспільства.

В літературі термін “Лютнева революція 1917” вживається для означення, по-перше, революційного вибуху 8–16 березня (23 лютого – 3 березня) 1917, що ліквідував царизм; по-друге, 2-ї революції (1-ю вважається революція 1905–1907) в Російській імперії, що тривала з березня до листопада (за ст. ст. – з лютого до жовтня) 1917 р. і результатом якої став приход до влади більшовиків.

Лютнева революція почалася стихійними виступами робітників Петрограда 8 березня (23 лютого) 1917. Мітинги й демонстрації переросли у виступи з вимогами, спрямованими проти війни, дорожнечі та важких умов праці. 10 березня (25 лютого) почався загальнополітичний страйк. Увечері того ж дня командуючий Петроградським військовим округом генерал-лейтенант С.Хабалов отримав наказ російського імператора Миколи II про припинення безпорядків у столиці й до Петрограда прибули додаткові військові сили. Наступного дня сталися сутички демонстрантів з поліцією та військами. 12 березня (27 лютого) загальний політичний страйк переріс у збройне повстання. Виступили солдати Волинського полку, згодом – Преображенського, Литовського, Московського полків, до них приєдналися матроси Балтійського флоту. Під контролем робітників і солдатів опинилися мости, вокзали, арсенал, телеграф, поштамт, урядові установи. Були розгромлені поліцейські дільниці, звільнені політв’язні, розпочалися арешти царських міністрів. До кінця дня 13 березня (28 лютого) до рук повсталих перейшли Адміралтейство, Петропавловська фортеця та Зимовий палац.

Водночас 12 березня (27 лютого) виникли дві установи, які справили вирішальний вплив на подальший перебіг революції. За ініціативою депутатів Державної думи Російської імперії утворився тимчасовий комітет Державної думи на чолі з її головою М.Родзянком. Його завданням було відновлення державного і громадського порядку та встановлення зв’язку з урядовими установами. Того ж дня була створена Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів (голова – меншовик Н.Чхеїдзе, заступники – трудовик О.Керенський та меншовик М.Скобелєв), яка звернулася до населення із закликом до боротьби за встановлення нової влади. Рада делегувала до тимчасового комітету Держ. думи Н.Чхеїдзе та О.Керенського. У ніч на 13 березня (28 лютого) тимчасовий комітет Держ. думи заявив, що бере на себе організацію нової влади і до утворення Тимчасового уряду державне управління здійснюватимуть комісари із членів Державної думи.

15 (2) березня тимчасовий комітет Держ. думи направив до Ставки Верховного головнокомандуючого (Верховним головнокомандуючим був імп. Микола II) О.Гучкова та В.Шульгіна. Результатом поїздки стало зречення імператора Миколи II від престолу за себе і свого сина на користь молодшого брата Михайла. Наступного дня останній відмовився прийняти владу і передав її у повному обсязі на період до Установчих зборів Тимчасовому уряду. Вирішальний вплив на таке рішення Миколи II справила позиція військових: і начальник штабу Ставки Верховного головнокомандуючого генерал від інфантерії М.Алексєєв, і всі головнокомандуючі фронтами підтримали вимогу тимчасового комітету Держ. думи про зречення царя. 15 (2) березня 1917 був затверджений склад Тимчасового уряду.

Після оприлюднення інформації про події у Петрограді на місцях стався вибух політичної активності. Виникали комітети громадських організацій, різноманітні ради, розгорнулося партійне будівництво. Старих урядовців замінювали на земських діячів, місцеве самоврядування – земства та міські думи – демократизувалися за рахунок нецензового елементу. Вводилися виборні засади на всіх щаблях адміністрації, звільнялися політичні в’язні, ліквідовувалася поліція та формувалася міліція.

Реформа центральної влади каталізувала розвиток національно-визвольних рухів на теренах колишньої Російської імперії. 13 березня (28 лютого) 1917 до Києва надійшло звернення голови Держ. думи з повідомленням про падіння царської влади. Наступного дня почала роботу нарада різних організацій міста, результатом якої стало утворення 17 (4) березня виконавчого комітетуту Ради об’єднаних громадських організацій з 12 членів, серед них було 5 українських діячів: С.О.Єфремов, А.Ніковський, П.Паламарчук, М.Порш, Ф.Штейнгель. Тимчасовий уряд усунув губернатора і передав управління Київською губернією комісарові уряду М.Суковкіну.. За прикладом Ради об’єднаних громадських організацій, українські політичні організації створили власний спільний орган керівництва українським національним рухом – Українську Центральну Раду. Формальною датою початку її діяльності вважається 17 (4) березня 1917.

Лютнева революція як низка взаємопов’язаних історичних подій, в ході яких здійснювалися буржуазно-демократичні реформи в Російській імперії, завершилася Жовтневим переворотом у Петрограді.

Автори: Бойко В.М., Кудлай О.Б.  Література: 1.Манилов В. 1917 год на Киевщине: Українські проекти в Російській імперії. К., 1928 2.Дорошенко Д. Історія України, 1917–1923, т. 1: Доба Центральної Ради. Ужгород, 1932 3.Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст.: Нариси політичної історії. К., 1993 4.Українська Центральна Рада: Документи і матеріали, т. 1. К., 1996 5.Булдаков В.И. Красная смута. Природа и последствия революционного насилия. М., 1997 6.1917 год в судьбах России и мира. Февральская революция – от новых источников к новому осмыслению. М., 1997 7.История России ХХ век. М., 2001 8.Політична історія України ХХ століття, т. 1. К., 2002; т. 2. К., 2003 9.Литвин В. Україна: доба війн і революцій (1914–1920). К., 2003 10.Яневський Д. Політичні системи України 1917–1920 років: Спроби створення і причини поразки. К., 2003 11.Верстюк В. та ін. Україна і Росія в історичній ретроспективі. К., 2004. Джерело: http://resource.history.org.ua/