І. Лисяк-Рудницький про особливості українського політичного життя в модерний період

“…це був окремий важливий ступінь у розвитку української національної свідомості та політичної думки, що ясно відрізняється однаково від попередньої народницької, як і наступної доби Великої революції. Для означення того періоду нам доведеться позичити в історії літератури поняття “модернізму”.

Інтелігентська верства продовжувала бути двигуном українського руху. Але приблизно від 1890-их років до голосу приходить нове покоління інтелігенції, яке в порівнянні з своїми народницькими батьками було не тільки численніше, але й, дякуючи загальній зміні політичної атмосфери, більш сміливе та ініціативне. 

На той період припадають на Наддніпрянщині початки політичних партій та партійної диференціації. Першою спробою політичного з’єднання нового типу було недовговічне “Братство тарасівців” 1892 року. У 1899 році в Харкові засновано Революційну Українську Партію (РУП), що згодом перейшла на марксистські позиції й прийняла назву Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії (УСДРП). 

В умовах і куцого конституціоналізму, який запанував в імперії після 1905 року, села й містечка України почали покриватися мережею організацій — “Просвіт”, кооператив тощо, які служили опорними пунктами національного руху. Головним пропагатором національної ідеї серед мас був своєрідний суспільний прошарок сільської інтелігенції, себто кооператори, народні учителі, фельдшери, агрономи. 

Закономірним завершенням цих змін в українській свідомості було формування думки про державну незалежність. У Галичині проблема незалежности була предметом теоретичних дискусій уже в 1890-их роках (Юліан Бачинський, Іван Франко). У 1900 році наддніпрянський публіцист Микола Міхновський випустив (анонімно у Львові) брошуру під промовистим заголовком “Самостійна Україна”. Вона закінчувалася гаслом: “Одна, єдина, нероздільна, вільна й самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Але аж до 1917 року ця ідея не здобула загального поширення. Частинно вплинула тут та обставина, що аргументи, що їх в обороні ідеї самостійності висунув Міхновський, не могли промовити до переконання його сучасникам. Міхновський, адвокат за фахом, оперував головне юридичною аргументацією: непорушність державних прав України за Переяславським договором 1654 року; як практичний постулат він поставив вимогу боротьби за відновлення “переяславської конституції”. Одначе довгий часовий перерив по падінні Гетьманщини робив таку легітимістичну концепцію нереальною. 

Але поки що царська імперія, незважаючи на свій декаданс, ще все здавалася безмірно могутньою в порівнянні з молодими українськими силами. Тому речники українства здебільша задовольнялися традиційним постулатом автономної України в рамках децентралізованої та на федералістичних основах перебудованої Росії. Головна пряма ціль, — боротьба проти царизму, — примушувала шукати союзників у російській демократії, а тим самим і зважати на її настрої. Врешті, завогнення міжкласових відносин, дуже помітне в той час, зупиняло кристалізацію почуття національної солідарності та засадничої спільноти інтересів усіх українців, що було конечною передумовою державницької свідомості.

Від часів Шевченка та кирило-мефодіївців соціальний елемент відігравав велетенську роль в ідеології українського руху, що в ній протест проти соціальної кривди звучав щонайменше з рівною силою, як і проти національного поневолення. В добу модернізму ця стара соціальна тенденція набирала виразно соціалістичного обличчя. Молодше покоління української інтелігенції стало майже поголовно соціалістичним. Можна тут навіть говорити про своєрідну ідеологічну моду, яка в багатьох випадках залишалася тільки поверховим і минущим молодим захопленням. Однак, за цим стояли й поважні об’єктивні фактори: загострення соціальних протиріч у країні внаслідок пролетаризації малоземельного селянства та розвитку індустрії. Отже постав реальний грунт, що сприяв поширенню соціалістичної течії. 

Але українська соціял-демократія, що перебувала у стадії формування, не спромоглися створити власної програми, припасованої до специфічно українських обставин, що виразно відмежовувала б український соціалізм від російського. Багатонадійний зародок оригінальної української школи в соціалізмі постав був уже на переломі 70-их і 80-их років у наслідок піонерської праці Драгоманова та його друзів — Сергія Подолинського та Миколи Зібера. Але еміграційний характер цієї групи та розрив між Драгомановим і київською Громадою в половині 80-их років довели до того, що коли українство знову підняло голову в Російській імперії, молодше покоління не продовжувало започаткованої Драгомановим лінії, а зачерпнуло з російських джерел готові формули міжнародного соціалізму. Одним з результатів цього російського впливу було недостатнє розуміння вартості політичної свободи та конституційного правопорядку. 

За інший від’ємний наслідок треба вважати той факт, що українські соціалісти не знали як слід, як зінтегрувати соціально-економічний та національний боки своєї програми. Марксизм назагал, а його російський різновид зокрема, не надавав належної ваги тим питанням, що найбільше пекли українців як членів поневоленої нації. Це, очевидно, не значить, що українці, які навертаються на марксистську віру, через це втратили свій патріотизм. Але в їхньому мисленні утворилася неперетравлена мішанина формул упрошеного марксизму з наївно-романтичним патріотизмом. На політичну сцену виходить тип революційного юнака з “Комуністичним маніфестом” в одній кишені й “Кобзарем” у другій. Щоправда, талановитий Микола Порш, ідейний лідер УСДРП, намагався пристосувати марксизм до місцевих обставин, боронячи програму української автономії з соціалістичних позицій. Але назагал молоде покоління соціалістів, що було найбільш динамічною силою в тодішньому українстві, відзначалося хаотичністю мислення, разом з якою йшла велика емоційна побудливість; така сполука робила з цих людей знаменитих агітаторів, здатних розбурхати маси, але не робила з них розумних і відповідальних політичних провідників. Типовою постаттю був тут Володимир Винниченко. Ці риси, — що пояснювалися молодістю того середовища та браком заокругленої освіти й практичного досвіду, — були досить нешкідливі, як довго завдання було переважно негативне: підважувати фундаменти царизму. Можна було сподіватися, що багато з тих дитячих хвороб відпаде у процесі особистого та громадського дозрівання. Ніхто не міг знати зарані, перед якими величезними та страшенно важкими проблемами буде поставлене українство через раптову кризу імперії в 1917 році”.
Джерело: Іван Лисяк-Рудницький. Історичні есе. Том 1. “Інтелектуальні початки нової України” .

Діячі української культури, письменники, політики, представники громадськості
на відкритті пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. 1903 рік

Обкладинка першого видання роботи Миколи Міхновського «Самостійна Україна»,
яка було надруковане у Львові навесні 1900 року