Мовна політика Російської імперії стосовно української мови мала заборонний характер. За допомогою обмежувальних заходів влада прагнула не допустити перетворення української мови на один із ключових чинників формування української національної ідентичності та української політичної нації.⠀⠀

У 1863 році було видано циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, який забороняв друк українською мовою наукової, навчальної та релігійної літератури. Цензурні органи використовували цей документ як підставу для подальшого обмеження вживання української мови. Услід за Валуєвським циркуляром було запроваджено низку нових заборон і обмежень щодо використання української мови та діяльності української інтелігенції.

Причиною видання Валуєвського циркуляра, як зазначалося в офіційних документах того часу, стало загострення питання української мови та літератури через «обставини суто політичного характеру» і поширення серед українців «сепаратистських задумів». Одним із приводів для посилення утисків став здійснений без санкції Синоду переклад Нового Заповіту українською мовою, виконаний Пилипом Морачевським. Запровадження циркуляра супроводжувалося закриттям в Україні недільних шкіл та адміністративним висланням окремих українських громадських і культурних діячів. [1]

У 1876 році з’явилося таємне розпорядження про фактичну повну заборону українського друкованого слова, підписане імператором Олександром ІІ у німецькому курортному місті Бад-Емс.

Емський указ забороняв друкувати українською мовою оригінальні та перекладні твори, тексти до нот, ввозити на територію імперії українські книги й брошури, надруковані за кордоном, ставити українські театральні вистави, а також організовувати концерти українських пісень і декламацій. Документ також обмежував діяльність громад — напівлегальних організацій національно свідомої української інтелігенції.

Відповідно до Емського указу було закрито один із головних наукових осередків тогочасного українофільського руху — Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, а також газету «Киевский телеграф», яка прихильно ставилася до українського руху. Репресій зазнали й окремі професори Київського університету. [2]

Література:
1.Климчук М.М. Валуєвський циркуляр // Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во “Наукова думка”, 2003. – 688 с.
2.Сарбей В.Г. Емський акт 1876 // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е-Й / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во “Наукова думка”, 2005. – 672 с.