УКРАЇНА: БРАМА ЄВРОПИ

"Розташована на західному краю Євразійського степу, Україна протягом багатьох століть була брамою Європи. Інколи, коли «брама» зачинялася внаслідок війн чи конфліктів, Україна допомагала зупинити іноземні навали зі сходу та заходу; коли ж вона була відчинена, як це найчастіше траплялося в українській історії, вона правила за міст між Європою та Азією, сприяючи обміну людьми, товарами та ідеями. Протягом століть Україна також була місцем зустрічі різних імперій — від Римської до Османської, від Габсбургів до Романових".
Сергій Плохій
україно-американський історик. Спеціалізується на вивченні історії України та Східної Європи. Професор Гарвардського університету.

Епізод 1. Русь.

Терміни-поняття: «Русь», «Україна-Русь», «Київська Русь», «Московська Русь», «Новгородська Русь», «Південна Русь», «Давня Русь», «Київська держава». Коротко про появу цих термінів та зміст, який вкладали в них.

Сучасна людина часто плутає терміни-поняття, що ввели у публічний оббіг історики для визначення домодерної держави, з назвами держав, які побутують сьогодні у щоденному вжитку.

Скажімо, коли говоримо – середньовічна Німеччина, то маємо на увазі не терени Федеративної Республіки Німеччини. Ми розуміємо, що у X–XIX століттях існувала офіційно держава Священна Римська імперія германської нації, яка включала території сучасної Франції, Нідерландів, Бельгії, Італії, Австрії, Швейцарії та інших держав. Що у часи розвиненого середньовіччя це був мультинаціональний конгломерат держав.

Так само і Україна в XVII–XVIII століттях, як козацька держава, існувала під офіційною назвою Військо Запорозьке. Не завжди назва країни означала той самий національний зміст, який існує у наші дні. Польське визначення Litwa зовсім не було семантично тотожним до литовського Letuva. Хоч і звучать вони дуже подібно. У першому випадку для поляків – це провінція польськокультурної Речі Посполитої, що колись було Великим князівством Литовським, але втратило свою литовську національну самобутність. У другому – це питомо литовська Литва, що відновила свою самостійність у 1918 році.

Так само і Русь українська не є тим самим, що і Русь московська (російська). Для Європи Русь – це територія, що була населена українцями і білорусами. Так вона сприймалася навіть у XVIII і на початку XIX століть, коли вже була завойована Москвою. Натомість московська Русь називалася на мапах Європи Московією. (Джерело: Радіо Свобода)

Мапа України французького військового інженера і картографа Гійома Левассера де Боплана 1680 року (на основі генеральної карти 1648 року). А у правому верхньому кутку позначено розташування Московії – Moscovia Pars (Земля Московія)

Спочатку Київська Русь складалася лише з Київської, Чернігівської та Переяславської земель, тобто вона не виходила за межі протоукраїнської етномовної території. На цій же території містився й політичний, економічний та культурний центр держави — Київ. На 60-ті рр. IX ст. Київська Русь також об’єднувала лише українські племена — полян, деревлян, південних дреговичів та чернігівську частину сіверян. В останній чверті IX ст. влада київського князя поширилася на полочан і смоленських кривичів, а після того, як у 882 р. Київ захопив новгородський князь Олег, до Київської Русі було приєднано й землі псковських кривичів та ільменських словенів. Наступник Олега князь Ігор підкорив уличів і тиверців. Протягом X — початку XII ст. до Київської Русі увійшли всі землі східних слов’ян і багатьох неслов’янських племен (фінно-угорські племена мурома, меря, весь, балтійська голядь, тюркські торки і берендеї та ін.). (Джерело: Півторак, Григорій Петрович. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов : міфи і правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски». – Київ: Академія, 2001)

Займаючи велику територію Русь являла собою важливу контактну зону між Заходом і Сходом, Візантією та Скандинавією. Це призвело до швидкого включення її у загальноєвропейський історико-культурний контекст. Розмаїті джерела з різних куточків Старого Світу говорять про велич Русі. Вона зображується як могутня країна, яка займала значне місце в системі європейської політичної, економічної та культурної взаємодії. Паралельно з міжнародним визнанням Русі, усвідомлення власної ролі в світовій історії зміцнювалося й посилювалося. Не випадково на монетах Володимира Святославича, князя Київського, зображували як імператора Візантійської імперії.

Населення Київської держави розмовляло староукраїнською мовою

У Київській державі, в Україні-Русі, окрім писемної церковнослов’янської мови, існувала розмовна мова, наближена до сучасної української мови. До того ж, уже тоді використовували українську «побудову» слів, і князь Володимир ніколи не був «князєм Владіміром». Про особливості української мови княжих часів Радіо Свобода розповів доктор історичних наук, заступник генерального директора Національного заповідника «Софія Київська» В’ячеслав Корнієнко, який досліджує графіті (написи) Софійського собору в Києві.

Епізод 2. Галицько-Волинська держава.

Київська Русь, держава із загалом невизначеною датою народження, має чітко визначену дату смерті. Це сталося у грудні 1240 року, коли монголи — інша хвиля завойовників з євразійських степів — захопила Київ.

У багатьох відношеннях монгольська навала на Русь знову зробила степ панівною силою у політиці, економіці та певною мірою культурі регіону. Вона поклала край незалежності заснованих у лісовій зоні держав та спільнот, об’єднаних на певний час у межах Київської Русі, і порушила їхні зв’язки з чорноморським узбережжям, а через нього з середземноморським світом. Монголи повернули стрілки історичного годинника назад — у часи хозарів, гунів, сарматів, скіфів, коли степові спільноти контролювали внутрішні райони та отримували зиск із торгових шляхів, що вели до чорноморських портів. Але монголи були грізнішою військовою силою, ніж їхні попередники, яким вдавалося опанувати в найкращому випадку західну частину євразійського степу зазвичай від басейну Волги на сході до гирла Дунаю на заході. Монголи, принаймні спочатку, контролювали весь цей степ, від Амуру та монгольських степів на сході до гирла Дунаю та угорських рівнин на заході. Вони заснували Pax Mongolica (монгольський світ) — конгломерат залежних та напівзалежних територій під владою монголів, де руські землі стали периферійною, але важливою частиною.

Поява монголів зруйнувала ілюзію політичної єдності Київської держави і поклала край справжній церковній єдності руських земель. Монголи визнали два головних центри княжіння на Русі: Володимиро-Суздальське князівство в сучасній Росії та Галицько-Волинське в сучасній Західній Україні. Константинополь наслідував цей приклад, розділивши Руську митрополію на дві частини. Політичну та церковну єдність Руської землі з центром у Києві було порушено. Галицькі та володимирські князі віднині займалися будівництвом власних «Руських земель» на своїх територіях. Хоча вони й претендували на одну й ту саму назву «Русь», два князівства рухалися в дуже різних геополітичних напрямках. Обидва вели родовід своїх династій від Києва, який також слугував для них первісним джерелом руського права, літературної мови, релігійних та культурних традицій. (Джерело: Сергій Плохій. Брама Європи).

Галицько-Волинське князівство (1199–1340) – державне об’єднання, яке успадкувало політичну традицію Київської Русі. Його засновником став волинський князь Роман Мстиславович, який у 1199 р. об’єднав Галицьке та Волинське князівства в єдину державу. У 1202 р. влада Романа поширилася на Київ та інші південно-західні князівства Русі. Столицею був Галич.

В історії українського народу Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно велику роль, ставши після занепаду Києва новим центром політичного та економічного життя. Територіально та політично воно об’єднало практично всі етнічні українські землі, зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності.

Вдале географічне розташування, насамперед, близькість до західноєвропейських торговельних шляхів, зумовило економічне зростання та зміцнення даної території. А енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславовича та Данила Романовича Галицького сприяла політичному піднесенню князівства, перетворенню його на активного політичного гравця на міжнародній арені. Більше ста років позиція Галицько-Волинського князівства суттєво впливала на політичні процеси тогочасної Західної Європи, а його правителі були серед найпомітніших постатей європейської політики. Завдяки інтенсивним зносинам із Європою вдалося значно поширити західноєвропейську культуру, уникнувши таким чином однобічної орієнтації на Візантію та непродуктивних азійських впливів.

Галицько-Волинське князівство заклало основи української державності, нагромадило сили для її подальшого розвитку. Його політичні, економічні, військові, культурні традиції мали суттєвий вплив на формування Великого Литовського князівства. (Джерело: Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського)

Прапор та герб Галицько-Волинської держави

Данило Галицький

Данило Галицький — князь Галичини і Волині, а також король Русі, він увіковічнив своє ім’я як мудрий правитель і талановитий полководець.

Майбутній володар галицько-волинських земель народився у 1201 р. Він був сином князя Романа Мстиславовича, який помер через декілька років після його народження, залишивши вдову з двома малолітніми синами. У ті часи боротьба за престол була особливо жорстокою, тому мати,  щоб не наражати дітей на небезпеку, переїхала разом з ними до Кракова. Звідти Данило подався в Угорщину, де виховувався при королівському дворі наступні 6 років.

У 18-річному віці юний нащадок Мстиславовичів зайняв князівський престол у Володимирі. У своїй діяльності він перш за все мав на меті об’єднання Галицько-Волинського князівства. Проте через внутрішні протиріччя між князями йому вдалось здійснити це лише у 1238 р., коли він захопив Галич. Згодом його волі підкорився і Київ, однак столицею Данило Галицький обрав місто Холм, де було менше боярів та, відповідно, менше сварок між ними.

Окрім того, що князь всіляко зміцнював країну зсередини, він проводив також активну зовнішню політику. Період його правління увінчався низкою вдалих походів проти татар, поляків, ятвягів. Зокрема, завдяки перемозі у битві з польським військом під Ярославом у 1245 році, князю вдалось повністю відвоювати Галичину, і таким чином максимально розширити кордони держави.

У боротьбі проти Золотої Орди він намагався заручитись допомогою західних лідерів, розраховував на можливість Хрестового походу. З цією метою князь у 1254 р. був коронований папою Іннокентієм IV. Однак цей крок не допоміг отримати необхідну підтримку, тому довелось боротись з татарською навалою самотужки.

1264 року король занедужав і помер у Холмі, де був похований у церкві святої Богородиці, яку збудували за його життя.

Незважаючи на такі складні умови, Данило Галицький зумів досягти значних успіхів та залишити після себе вагомий культурний та історичний спадок:

  • під час правління князя було засновано одразу декілька нових міст, серед яких Львів та Холм;
  • за короля Данила Галицько-Волинське князівство стало однією з найрозвиненіших та найбагатших держав в Європі;
  • у 1246 р. князь заснував Галицьку митрополію, яка з часом перебрала на себе функції та обов’язки загальноруського органу церковної влади;
  • Данило провадив активну проєвропейську політику, що сприяло розвитку та прогресу у всіх сферах соціального та культурного життя.
— 1199—1205Роман Мстиславич
 — 1211—1264Данило Галицький
 — 1293—1301Лев Данилович
 — 1301—1315Юрій Львович
 — 1315—1323Андрій Юрійович та
Лев Юрійович
 — 1323—1340Юрій II

«Розпад Галицько-Волинського князівства почався з події, що сьогодні видасться тривіальною, але для середньовічних та ранньомодерних держав мала надзвичайну важливість: вимирання правлячого дому, у цьому випадку династії галицько-волинських князів. 1323 року померли обидва правнуки князя Данила: деякі історики вважають, що вони знайшли свою смерть у битві з монголами. Оскільки у князів не було нащадків по чоловічій лінії, владу перебрав князь Мазовії Болеслав, племінник по матері покійних князів. Католик від народження, Болеслав прийняв православ’я і змінив ім’я на Юрій — для нього політичні амбіції були явно дорожчі від релігійних поглядів. Та цього було недостатньо для місцевої аристократії — бояр, які зневажали свого нового правителя за те, що той нехтував їхніми інтересами та слухав поради людей, яких привіз із собою з Польщі. 1340 року бояри отруїли Юрія-Болеслава — останнього правителя, який титулував себе dux Russiae Minoris («князем Малої Русі»), що призвело до тривалої міжнародної боротьби за Галичину та Волинь і в кінцевому підсумку до розпаду князівства. У другій половині XV століття колись могутнє князівство було поділене на дві частини: Галичина та Західне Поділля відійшли до Польщі, а Волинь — до Великого князівства Литовського».  (Джерело: Сергій Плохій. Брама Європи).

Епізод 3. Не темні віки.

Інтеграція Галичини та Поділля до Польського королівства, яка відкрила регіон для впливу польської моделі шляхетської демократії, німецької моделі міського самоврядування, італійської освіти епохи Відродження, — коштувала, на думку деяких українських істориків, занадто дорого. Регіон втратив напівнезалежний статус, а боярська аристократія — економічну силу та політичне домінування у місцевій політиці. Культурна полонізація вплинула не тільки на аристократію, а й на місцеве шляхетство; руські ремісники витіснялися з міст швидкими темпами, а православ’я зіткнулося з потужною конкуренцією з боку римо-католицької церкви.

Велике князівство Литовське запропонувало іншу модель інкорпорації українських земель до складу іноземної держави. У середині XIV століття один із литовських князів захопив Волинь у жорсткій боротьбі з польськими суперниками; також він отримав контроль над Київською землею, яка, на відміну від Галичини та Волині, перебувала під більш-менш прямим контролем монголів. Як з’ясувалося, литовська модель була більш сприятливою для збереження політичного впливу, соціального статусу та культурних традицій місцевих еліт, ніж польська.

Велике князівство з’явилося на українській сцені в першій половині XIV століття за часів свого найвідомішого правителя, великого князя Гедиміна (Гедимінаса), успішного будівничого імперії та засновника литовської правлячої династії. За деякими даними, Гедиміну вдалося поставити свого князя в Києві на початку XIV століття. Здається, це не мало спочатку прямого впливу на статус князівства; зміна відбудеться лише тоді, коли литовські князі за підтримки місцевих дружин почнуть витісняти татар далі в степ. Вирішальна битва відбулася 1362 року. Тоді литовські та руські війська під проводом сина Гедиміна Ольгерда (Альгірдаса) розбили сили ногайських татар — провідного племені Золотої Орди в понтійських степах — у битві на Синіх Водах, річці в нинішній Центральній Україні. Унаслідок цього кордон Великого князівства Литовського пересунувся на південь, до гирла Дністра та узбережжя Чорного моря. Велике князівство Литовське стало не лише могутнім наступником Київської Русі, але й володарем більшості українських земель.

Литовці принесли на Русь свою керівну династію Гедиміновичів, але наступники Гедиміна асимілювалися набагато швидше, ніж їхні попередники Рюриковичі з X століття. Литовські правителі одружувалися з представницями місцевих руських родів, із задоволенням приймаючи православ’я та слов’янські християнські імена. Переважання Русі в культурній сфері сприяло акультурації литовців. Авторитет візантійського християнства схилив на свій бік литовську еліту, яка в XV столітті ще залишалася язичницькою. Ділова мова Русі, що склалася на основі церковнослов’янської, принесеної християнськими проповідниками наприкінці X століття, слугувала мовою адміністрації на всій території Великого князівства Литовського; його звід законів, що став відомий у XVI столітті під назвою Литовського статуту, являв собою версію «Руської правди». Велике князівство фактично стало в політичному, правовому та культурному відношеннях спадкоємцем Київської Русі. Виняток становила тільки нова династична лінія. Більшість населення складали пращури сьогоднішніх українців та білорусів. Деякі історики використовують для позначення цієї литовської держави термін «Литовсько-Руська» або навіть «Русько-Литовська держава».

Оскільки Польське королівство та Велике князівство Литовське взяли під контроль більшість українських земель, політика цих держав започаткувала політичні, соціальні та культурні зміни, які різнилися по обидва боки нового кордону. Дві держави провадили дуже різну політику щодо адаптації та асиміляції руських еліт і суспільства. Але в обох випадках ми бачимо появу та зміцнення схожих тенденцій, що призвели до занепаду автономних прав руських князівств. До кінця XV століття вони будуть стерті з політичної карти регіону, завершивши княжу добу, що почалася у Київській Русі ще в X столітті.  (Джерело: Сергій Плохій. Брама Європи)

Герб та прапор Великого князівства Литовського

Литовці у XIII—XIV ст. дуже активно діяли й мали значний вплив на політичні процеси в Східній Європі. Розбудовуючи власну державу, вони вели напружену боротьбу з німецьким Тевтонським орденом у Балтії, воювали з поляками на Заході” татарами на Сході та Півдні. Проте джерела не згадують про збройну боротьбу українців проти литовських військ чи ворожнечу з литовцями, хоча немало розповідають про опір польському та угорському втручанню, монголо-татарській навалі.

За часів Вітеня (1293 — бл. 1315) та особливо Гедиміна до Литви перейшли землі українського Полісся над Прип’яттю і Горинню.

Гедимін, Гедимінас (1316—1341) — великий князь литовський починаючи з 1316 p., першим почав титулувати себе “королем Литовців і Руських”. Вів активну боротьбу з Тевтонським орденом, завдав кілька поразок німецьким лицарям. Проводив політику ЗІ збирання “руських земель”, застосовуючи дипломатичні, династичні та воєнні заходи. Його васалами стали мінський, лукомський, друцький, берестейський, дорогичинський князі. 31340 р. на Волині правив його син Любарт-Дмитро. Видав доньку Алдону за сина польського короля Володислава Локетека Казимира; Інша донька, Марія, стала дружиною тверського князя Дмитра Михайловича. Таким чином він підтвердив претензії своєї династії бути однією з найвпливовіших у Східній Європі.

Сини Гедиміна — Ольгерд (1296—1377) та Кейстут (1297—1382), які правили разом з 1345 p., об’єднали всі литовські землі та продовжили політику батька на розширення Великого князівства Литовського. Ольгерд взяв під свій контроль значну частину українських земель — Чернігово-Сіверщину (1355), Київщину, Поділля (1362, після розгрому татар біля Синіх Вод). Його боротьба з Казимиром закінчилась приєднанням до Великого князівства Литовського більшої частини Волині (крім Белзької та Холмської земель). Він залишив правити в українських землях князів з роду Рюриковичів, руська (давньоукраїнська) мова стала офіційною мовою Великого князівства Литовського. Рід Гедиміновичів — один з най розгалуженіших у Східній Європі того часу. Від синів Гедиміна вели генеалогію князі Острозькі, Заславські, Корецькі, Чарторийські, Вишневецькі, Сангушки, Збаразькі та ін.

У 1345—1377 pp. князі Ольгерд та Кейстут приєднали території від м. Володимира на Заході до р. Оскіл на Сході, від Новгород-Сіверського на Півночі до середньої течії р. Південний Буг на Півдні. Князь Вітовт у 1392— 1430 pp. приєднав землі у межиріччі Дніпра та Дністра з виходом до Чорного моря.

У XIV ст. інтереси Литви поширювалися на Південь, внаслідок чого змінилась геополітична ситуація у Східній Європі. Литовці завдяки битві під Синіми Водами (1362) та дипломатичним акціям похитнули військово-економічний потенціал Золотої Орди, започаткували звільнення українських земель від татарського поневолення. Зміцненню позицій литовців на українській території сприяли династичні зв’язки з галицько-волинськими князями, що давало їм змогу бути законними претендентами на місцеві княжі столи (престоли). До того ж Литва потребувала людських, економічних ресурсів українських та білоруських земель для боротьби проти німецьких лицарів. Тому не нав’язування своєї влади, своїх політичних цінностей, а збереження місцевого політичного устрою, традицій, мови давало шанс литовським князям закріпитися тут.

Українське населення отримувало захист від нападів татар зі Сходу та Півдня, католиків — із Заходу. Верхівка української православної церкви робила спроби навернути язичників-литовців у свою віру, посилити свої позиції, вплив серед місцевого населення. У Литовсько-Руській державі наприкінці XVI ст. було 11 тис. православних церков і лише 700 костелів. Литовські князі надавали привілеї — спеціальні особливі грамоти — окремим землям Русі.

Печатка Вітовта з гербами Литви, Жемайтії та Русі (хрест)

Велике князівство Литовське, 1434 рік

Без Руси навряд чи б ми говорили про Литовське князівство як про Велике. Насамперед демографічно. Якби ми з позиції сьогодення провели перепис населення, то 90 % жителів князівства не були б  етнічними литовцями. 

Щоб князівство Литовське стало Великим, Русь доклалася не тільки населенням чи територією, де воно проживало. Руська мова зробила ВКЛ писемним. Руська була мовою документів, законодавства та судочинства аж до 30-х років XIV століття і це ніхто не піддавав сумніву. Понад 250 років ця мова, а разом з нею і писемна культура були основою для існування цієї держави.

Перший литовський статут – це блискуча юридична пам’ятка свого часу. Одна з найкращих у тогочасній Європі офіційна кодифікація усіх царин права. Читаючи статут руською мовою, розумієш, що є злочин і є покарання, є відповідальність і є захист. І це написано зрозумілою для більшости населення мовою. 

Мені абсолютно не хочеться применшувати литовської частки у ВКЛ, адже без неї не було би цієї держави, панівної династії та власне частки в назві Литовське. Але домінантна руська частина дала цій державі змогу бути чи не найбільшою пізньосередньовічною країною у тогочасній Європі. (Джерело: Локальна історія)

Інтеграція українських територій наприкінці XIV століття до складу Польського королівства та Великого князівства Литовського, політика цих двох держав, а також стосунки між ними почали визначати політичне, економічне та культурне життя України. Особливо важливою для українських земель стала низка унійних, або об’єднавчих, угод, укладених ними між XIV та XVI століттями.

 

1385 року в місті Крево (нині Білорусь) 33-річний великий князь литовський Ягайло, який називав себе «Божою милістю Великим князем Литовським та Володарем Русі», підписав декрет, що, по суті, був шлюбним договором із представниками 12-річної польської королеви Ядвіги. В обмін на польський престол він погодився прийняти католицтво для себе й свого князівства та здійснити об’єднання земель Королівства Польського та Великого князівства Литовського. За рік по тому Ягайла було короновано королем Польщі.

За переговорами в Крево відбудеться ще низка угод, які зміцнюватимуть зв’язки між двома державами та призведуть до Люблінської унії (1569), що створила Річ Посполиту. Кордони між королівством та князівством у рамках нової федерації були перебудовані, і більшість українських територій відійшла 1569 року до королівства, а у складі князівства залишилася тільки Білорусь. Таким чином, об’єднання Польщі та Литви означало поділ України та Білорусі, і в цьому сенсі навряд чи можна переоцінити значення Люблінської унії. Вона започаткує формування території сучасної України та її інтелектуальне привласнення місцевими елітами.  (Джерело: Сергій Плохій. Брама Європи).

Люблінська унія

Герб Речі Посполитої

Адаптація до політичних, суспільних і культурних умов Речі Посполитої ускладнювалась провінціалізмом, пасивністю української еліти. Її політичне виховання до 1569 р. відбувалось у процесі вирішення відносно обмеженого кола питань: литовсько-татарських, литовсько-московських взаємин, протистояння між прихильниками самостійності Литви і так званою “польською партією”. Після Люблінської унії перед українською шляхтою розкрились нові перспективи, можливість участі в загальноєвропейських справах. Приміром, протистояння з Кримом трансформувалось у боротьбу християнської Європи проти наступу мусульманської Османської імперії. Річ Посполита, одна з найпотужніших держав Європи, опинилася на самому вістрі цієї боротьби. Проникнення в Україну концепцій, сформованих Реформацією та контрреформацією, ще більше ускладнили стосунки в суспільстві. На ці проблеми нашаровувались кризові явища всередині української православної церкви, спроби польської еліти духовно, релігійно уніфікувати українські землі. Зважаючи на ключову роль релігії в тогочасному суспільстві, боротьба за захист православної віри набула виняткового політичного змісту.

Православ’я в українських землях опинилось наприкінці XVI ст. у глибокій кризі. Місцева церковна верхівка, священики сконцентрували увагу на майнових, побутових проблемах. Константинопольські патріархи рідко втручались в українські церковні справи, обмежуючись висвяченням митрополитів, а коли і намагались впливати на місцеві проблеми, то діяли не завжди обдумано. Втручання польської влади у призначення церковних ієрархів в Україні мало політичні цілі. Виникла ситуація, якою незадоволені були всі верстви українського населення. Спалахнула полеміка між представниками православної та католицької української еліти, поляками щодо церковного устрою, взаємин між віруючими східного і західного обрядів, освіти, мови і змісту навчання, ролі еліти й народу, козацтва. Фактично, це була полеміка про подальшу долю політичної системи Речі Посполитої, гарантії релігійних, національних, станових прав всіх її жителів.

Починаючи з 1597 р. на засіданнях сейму та сенату Речі Посполитої українська православна шляхта вела боротьбу за захист своїх прав, проти наступу католиків та уніатів, які, користуючись підтримкою держави, отримали контроль над більшістю парафій, церковних урядів, прибирали до рук майно.

Безпосереднім приводом до розгляду “українського питання” на сеймі 1597 р. став арешт та знущання над екзархом Константинопольського патріарха Никифором, який активно підтримував православних у Бресті. Його звинувачували у шпигунстві на користь іноземної держави. Католицька більшість сейму не відгукнулась на вимогу православних делегатів припинити політичне переслідування. К. Острозький вимушений був порушити це питання на засіданні сенату. Його промова, звернена до короля, стала одним з важливих політичних документів доби. “За віру православну чиниш наступ на права наші, ламаєш вольності наші і, кінець-кінцем, на сумління наше налягаєш, — звертався він до короля, — цим присягу власну ламаєш, і якщо раніш щось для мене зробив, то останньою немилістю все зводиш нанівець. Не тільки сам я, сенатор” зазнаю кривди, але бачу, що справа йде до остаточної загибелі всієї Корони Польської, тому що відтепер ніхто вже не застережений у своїх правах і вольностях, і скоро настане велика смута”. Позитивного рішення ухвалено так і не було, Никифор помер в ув’язненні.

Надалі українські православні почали ретельніше готуватись до чергових сеймів, виносити на них значиміші політичні питання, шукати союзників і вступати в коаліції. На сеймі 1599 р. вперше виступила така організована коаліція (конфедерація) православних і протестантів. На сеймі 1603 р. українці підкріпили свої вимоги демонстрацією військової сили — під командуванням О. Острозького (сина К. Острозького) до місця проведення сейму прибув двотисячний загін. Використовували вони й тактику компромісів. Король, потребуючи згоди сейму щодо витрат на війну зі Швецією, вимушений був піти на поступки православним. З-під влади уніатів дозволено було звільнити Києво-Печерський монастир, його архімандрита мали право обирати київська шляхта та духовенство. Це сприяло перетворенню Києва на оплот православ’я в Україні. На сеймі 1607 р. король зобов’язався роздавати посади та маєтки православної церкви лише “людям руського народу” і “чисто-грецької релігії”, скасовував судові декрети проти православних осіб духовного звання. Але протягом другого десятиліття XVII ст. помітних зрушень на краще добитися не вдалось.

Важливі рішення були ухвалені на сеймах 20-х років XVII ст. У 1623 р. припинено судове переслідування православної церковної ієрархії, яка з’явилась у 1620 р. за підтримки козаків. Рішення сейму (конституція), за яким дозволялось відкривати нові братства, церкви, монастирі, гарантувало вільне богослужіння за грецьким обрядом, не було враховане в остаточній редакції. В журналі сейму з’явився запис про відкладення конкретного рішення щодо цього. Це означало, що “де-факто” українське суспільство добилось визнання своїх вимог. Минуло ще шість років і сейм 1629 р. легалізував Київське церковне братство зі шпиталем і церквою. Проте знову конституція виявилась половинчастою, в ній нічого не було сказано про братську школу. Крок за кроком прибічники українства вчились на законних підставах захищати свої права. І якщо на сеймах першого десятиріччя XVII ст. позитивні рішення щодо українських вимог можна пов’язати з певною кон’юнктурою, намаганням поляків здобути підтримку православних у боротьбі за московський престол, то успіхи 20-х років XVI ст. — цілковита заслуга консолідованого українського суспільства, провідну роль в якому на себе перебирало козацтво.

Карта Речі Посполитої, 1569 рік

Люблінська унія створила новий політичний простір для опанування та військового, економічного та соціального освоєння з боку православних княжих еліт, які, замість того щоб втратити свій престиж і владу внаслідок унії, насправді підвищили їх. Коли освічені люди, які були на службі в князів, почали наповнювати цей простір змістом, пов’язаним з політичними та культурними амбіціями своїх господарів, вони шукали паралелі та прецеденти в історії (діяльність Володимира Великого, Ярослава Мудрого та Данила Галицького). Незважаючи на увагу до минулого, вони дійсно створили дещо нове. Цим винаходом зрештою стане «Україна» — термін, що вперше з’явився у києво-руські часи, але відновився в регіоні під час відродження князівської влади у XVI столітті. Цій назві й новому простору, створеному Люблінською унією, знадобиться час та нова суспільна верства, щоб стати одним цілим та поширити термін «Україна» на землі далеко за правим берегом Дніпра. (Джерело: Сергій Плохій. Брама Європи).

Епізод 4. Козаки.

Ким були козаки? Відповідь залежить від періоду, який ми маємо на увазі. Достеменно відомо, що першими козаками були тюрки-кочовики. Слово «козак» має тюркське походження і, залежно від контексту, могло стосуватися вартового, вільної людини або розбійника. Перші козаки поєднували в собі всі ці риси. Вони утворювали невеликі групи й жили в степах за межами населених пунктів і таборів. Живучи за рахунок степу, вони займалися рибальством, мисливством та розбоєм. Степ

 

перетинало багато торгових шляхів, і перші козаки нападали на купців, які зважувалися їхати без надійної охорони. Перша звістка про існування в степу козаків, які походять не зі сходу чи півдня, а з півночі — заселених земель Великого князівства Литовського, — стосується саме одного з таких нападів на купців.

1492 року, коли Христофор Колумб висадився на одному з островів Карибського моря і назвав його Сан-Сальвадор, а король Фердинанд та королева Ізабелла підписали указ про вигнання євреїв з Іспанії, козаки вперше з’явилися на міжнародній арені. Згідно зі скаргою, відправленою цього року кримським ханом до великого князя литовського Олександра, його піддані з Києва та Черкас захопили та пограбували татарський корабель, що, схоже, перебував у пониззі Дністра. Князь ніколи не піддавав сумніву, що це могли бути його люди, або що вони, можливо, займаються розбоєм у степах. Він наказав своїм прикордонним («українним») урядовцям провести розслідування щодо козаків, які могли брати участь у цьому набігу. Також він звелів стратити винних, а їхнє майно, де, імовірно, були й вкрадені товари, віддати представникам хана.

Якщо наказ Олександра й був виконаний, він не мав тривалого ефекту. Наступного року кримський хан звинуватив козаків із Черкас у нападі на московського посла. 1499 року козаки були помічені в гирлі Дніпра, де спустошували околиці татарської фортеці Очакова. Щоб припинити козацькі походи до Чорного моря вниз по Дніпру, хан планував заблокувати річку ланцюгами в районі Очакова. Здається, цей план так і не був втілений або не мав жодного впливу на діяльність козаків. Від скарг хана до великого князя також було мало користі.

Намагаючись припинити козацькі набіги, литовські прикордонні старости водночас використовували козаків для захисту кордонів від татар. 1553 року великий князь відправив черкаського та канівського старосту Дмитра Вишневецького за дніпровські пороги для будівництва невеликої фортеці, що мала б зупинити козацькі походи вниз по Дніпру. Вишневецький використав для цього завдання підлеглих йому козаків. Не дивно, що кримський хан побачив у козацькій фортеці на острові Мала Хортиця зазіхання на його володіння і за чотири роки відправив військо, щоб вигнати Вишневецького з його «січі». У народній традиції Вишневецький запам’ятався як перший козацький гетьман (титул, який польська армія надавала своїм верховним командувачам) і безстрашний борець проти татар і турків.

Байда-Вишневецький

З-поміж багатьох козацьких ватажків раннього періоду козацької історії чи не найбільшою славою вкрив себе князь Дмитро Вишневецький, який на початку 1550-х років заснував замок на острові Мала Хортиця, згуртував навколо нього козаків і цим поклав початок Запорозької Січі. Саме тому його вважають першим козацьким гетьманом.Генеалогічне коріння української родини Вишневецьких сягає до сина великого князя литовського Ольгерда Гедиміновича -Корибута, який був правителем Чернігово-Сіверщини. Його нащадкові, брацлавському і кременецькому намісникові Федору, належали маєтності поблизу міста Збаража. Там же наприкінці XV століття і сформувалися дві княжі гілки — Збаразьких і Вишневецьких з “отчинним” володінням Вишневцем. Князь Іван Вишневецький мав двох дочок і чотирьох синів, старшому з яких, Дмитру, судилося стати помітною постаттю в українській історії.

Ім’я Дмитра Вишневецького вперше зустрічається в документах за 1545 р., в яких він виступає власником кількох сіл на Волині. Очевидно, традиційне життя заможного землевласника не приваблювало князя. Тому він вирішив продовжити справу діда й батька, які були відомі своєю боротьбою проти татар. Дмитро був серед тих представників привілейованих суспільних верств, які зрозуміли, що лише опора на козацтво дасть змогу успішно боротися з агресією татарських ординців.

Протягом 1548-1549 років під проводом Бернарда Претвича Вишневецький здійснив кілька воєнних експедицій у степ, аж до Очаківського замку, який був форпостом Османської імперії. Бернард Претвич у 1550 році в листі до великого князя литовського (який був одночасно польським королем) Сигізмунда ІІ Августа характеризує князя Дмитра як рішучого та відважного борця з татарами, який має виняткові здібності у воєнній справі. Більш конкретні дані участі Дмитра Вишневецького у відсічі татарській агресії зустрічалися в османських “Реєстрах книг”, які надсилалися до польської столиці.

Сигізмунд ІІ Август призначив Дмитра Вишневецького старостою міст-фортець Черкас та Канева. Обійнявши цю посаду, він береться за реалізацію ідеї, яка вже протягом кількох десятиліть обговорювалася серед урядовців Великого князівства Литовського, — захист південних кордонів держави. До активної боротьби із степовими кочівниками князя спонукали й особисті мотиви. Родина двоюрідного брата князя Федора Вишневецького у 1549 році потрапила у полон до ординців у Перемичку, про що зафіксовано у “Хроніці Мартіна Бельського”. Тож Дмитро Вишневецький сприймав боротьбу з татарами не лише як офіційні обов’язки, але й як особисту справу. Він планував створення політичного союзу Польсько-Литовської держави та Москви для організації відсічі турецько-кримській агресії. Центром його плану було закладення фортеці на Низу Дніпра і широке використання козацтва, яке вже тоді перетворилося на значну військову силу, хоча відомостей про існування козацької організації на той час немає. Сигізмунд ІІ стримував дії Дмитра, оскільки формально Крим вважався союзником Великого князівства Литовського у боротьбі проти Москви.

Незважаючи на попередження Сигізмунда ІІ, Дмитро Вишневецький у 1553 році на власні кошти розпочав будівництво фортеці на острові Мала Хортиця, куди до нього сходилися козаки. Ця фортеця мала стати форпостом у боротьбі з татарською агресією.

Улітку 1553 року Вишневецький несподівано залишив Малу Хортицю і з усім своїм військом вирушив до Туреччини на переговори з султаном. Цілком очевидно, що треба було бути надзвичайно мужньою людиною, щоб зважитися на таку поїздку до Стамбула, звідки неодноразово приходили листи, в яких султан вимагав від короля покарати українського князя за розправи над ординцями. Історики наводять різні причини небезпечної подорожі князя до Стамбула: непорозуміння з королем Сигізмундом ІІ Августом, спроба запобігти ординській агресії на українській землі, прагнення визволити родичів, які потрапили до татарського полону, що є найбільш вірогідно. Проте жодна з них не має документального підтвердження. Відомо лише, що турками Д.Вишневецький був прийнятий з почестями і перебував там кілька місяців.

Після повернення з Туреччини князь мав аудієнцію з королем. Він знову обійняв посаду старости черкаського і канівського на українському прикордонні. Вишневецький одержав також формальне доручення тримати оборону проти татар у закладеній ним фортеці. Проте він і надалі міг розраховувати лише на власні сили і кошти. Будівництво Хортицької фортеці він довершив, мобілізувавши козаків і селян Канівського і Черкаського староств.

Будуючи замок, Вишневецький намагався укріпити його, як фортецю, і тому просив у короля гармат, обслугу тощо. Але Сигізмунд ІІ Август, який прагнув лише зміцнення кордону проти Давлет-Гірея і стояв за дружбу з ним, відмовив Вишневецькому. Його не на жарт стурбувала активність князя, котрий намірився звільнити від татар Дике поле і навіть Причорномор’я.

Натомість Вишневецький організував похід на Ісламкермен, щоб за рахунок здобутих трофеїв зміцнити Хортицьке укріплення. Увірвавшись до замку Ісламкермена, козацькі загони дощенту пограбували його, а потім спалили. Гармати вивезли до Хортицької фортеці. Оговтавшись від такої зухвалості, Давлет-Гірей зібрав усю орду і зробив спробу захопити Хортицьку фортецю. Облога тривала 24 дні, після чого татари з великими втратами відступили. Вишневецький сповістив Сигізмунда ІІ про свою перемогу і запевнив його, що татари не зможуть нападати на Україну, доки стоїть його фортеця. При цьому він просив “посилити замок людьми і стрельбою”, але одержав від великого князя тільки похвалу, обіцянку жалування та рекомендації не загострювати стосунків з татарами.

Тим часом Давлет-Гірей зібрався з новими силами у похід на дніпровський замок. Цього разу з ним ішли не лише кримське, а й турецьке та молдавське війська. Фортецю на острові було взято у повну блокаду, і після тривалої облоги Вишневецький змушений був її залишити через нестачу провіанту. Козаки невеликими групами прокралися крізь турецько-татарські заслони й подалися вгору Дніпром до Черкас. Покинута фортеця була зруйнована.

Після втрати фортеці Вишневецький лишився без власних ресурсів і знову без підтримки держави. Це змусило князя шукати її в сусідній Московській державі. Ігноруючи політичне суперництво Литви і Московії, він звернувся до царя Івана Грозного з пропозицією спільних дій проти Кримського ханства. Згода царя зумовлювалася, мабуть, численними напада-ми ординців на його землі в 30-40-рр. XVI ст.

До 1562 року тривало перебування князя на московській службі, протягом якої він здійснив кілька походів проти турків і татар. Зокрема, навесні 1558 року, очоливши військо, до складу якого входили, крім козаків, п’ять тисяч московських стрільців, Вишневецький успішно дійшов до Перекопа і Таванської переправи, нижче Ісламкермена, розгромивши ординців.

Тричі Вишневецький здійснює напади на одну з наймогутніших турецьких фортець — Азов. Порівнюючи воєнні приготування Оттоманської імперії проти “Дмитрашки” з тими заходами, які Блискуча Порта здійснювала у той самий час проти інших своїх європейських противників — Венеції або Священної Римської імперії, можна зрозуміти всю глибину небезпеки, яку являли для турків походи Вишневецького. На допомогу турецькому гарнізону прибула найсильніша ескадра з семи кораблів та добірні яничарські війська, посилювалися фортифікаційні споруди, стягувалися додаткові сухопутні сили. Масова мобілізація, проведена у восьми турецьких бейліках, являла собою виключні заходи, до того ж це єдиний випадок в історії Оттоманської імперії, коли всі ці дії були спрямовані не проти держави, а проти окремої особи, яку проголосили “найбільшим ворогом Блискучої Порти”.

У 1561 році Дмитро Вишневецький знову організовує козацтво на Дніпрі і закладає будівництво нової козацької фортеці на Монастирському острові, що розташовувався одразу за Дніпровими порогами. У майбутній кампанії проти татар князь сподівався отримати військову допомогу від московського царя, та даремно. Останній більше переймався справами Лівонської війни і залишив Вишневецького наодинці з турецько-татарськими завойовниками.

Проте Вишневецький добре розумів, що сам не зможе протистояти силам ворогів. Потрібно було забезпечити тил, і він повертається до литовського короля Сигізмунда ІІ, який повернув йому всі звання і володіння. На сеймі Дмитра Вишневецького приймали і вітали, цінуючи, як і раніше, дуже високо.

Час минав. Похилий вік і численні походи ослабили князя, а крах усіх його планів підірвав його сили — він тяжко захворів. Існує навіть версія, що його отруїли. Чи хтось позаздрив славі, чи, може, це була помста з боку султана або кримського хана. Хай там як, Сигізмунд ІІ і в цьому випадку продемонстрував повагу до Вишневецького і наказав своєму особистому медику лікувати князя.

Ще не одужавши як слід, Дмитро Вишневецький організовує черговий похід українського козацтва тепер уже до Молдавського князівства, яке на той час було вотчиною Османської імперії. Сюди його запросили опозиційні бояри, невдоволені тодішнім господарем Стефаном Томшею. Набравши загін козацьких добровольців, він рушив у Молдову. Однак його загін потрапив у засідку і після нетривалої битви був розбитий турецькими військами. Сучасник подій польський шляхтич Бартош Папроцький писав, що український князь був захоплений через зраду волохів і виданий турецьким властям на розправу.

Усіх полонених під посиленим конвоєм відправили до Стамбула, де за наказом султана Сулеймана ІІ Вишневецького було страчено, а рядових козаків відправлено на галери. Про страту Вишневецького залишилося чимало свідчень. Одне з них належить польському історику-хроністу Мартіну Бельському, який у своїй “Хроніці” повідомив, що Вишневецький і його соратник Пясецький були скинуті з башти на гаки, вмуровані в стіни біля морської затоки дорогою до Галати. Пясецький помер відразу, а Вишневецький, зачепившись за крюк, провисів на ньому живий ще три дні, проклинаючи султана і весь ісламський світ до тих пір, поки розлючені турки не розстріляли його з лука. Саме цей епізод був узятий за основу відомої української народної пісні про Байду.

Хмельниччина

Козацьке повстання, що почалося навесні 1648 року й увійшло в українську історіографію як «Хмельниччина», було сьомим великим козацьким повстанням, якщо рахувати з кінця XVI століття. Річ Посполита розправилася з попередніми шістьма, але це виявилося занадто масштабним, аби його придушити. Воно змінило політичну мапу всього регіону й народило козацьку державу, що її багато хто розглядає як підґрунтя сучасної України. Також воно поклало початок довгій ері російського втручання в Україну й часто розглядається як відправна точка в історії відносин між Україною та Росією як окремими державами.

Хмельниччина розпочалася в той самий спосіб, що й перше козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського — з суперечки за подаровану землю між магнатом та дрібним шляхтичем, який, крім того, був ще й козацьким старшиною. На той час провіднику нового повстання, Богданові Хмельницькому, було п’ятдесят три роки, і він був мало схожий на бунтівника, відслужив королю вірою та правдою в численних битвах і став писарем козацького війська під час повстання 1638 року. Після того як підлеглий місцевого старости забрав у нього маєток у Суботові, Хмельницький звернувся до суду, але безрезультатно. Більше того, впливові суперники запроторили його до в’язниці. Він утік звідти й вирушив просто на Січ, де повсталі козаки визнали його своїм і обрали гетьманом. Це було в березні 1648 року. «Золотий спокій» завершився — почалося Велике повстання.

До цього моменту розвиток подій нагадував попередні козацькі повстання, але Хмельницький змінив знайому модель. Перед тим як розпочати похід на північ, захоплюючи міста та б’ючись із урядовими військами, він рушив на південь у пошуках союзників. Відступивши від традиційної козацької політики щодо степу, він запропонував кримському ханові дружбу та вигідну угоду. Обережний хан дозволив своїм васалам, Ногайській Орді на північ від Криму, приєднатися до козаків. Для Хмельницького та повсталих козаків це був значний успіх. Усупереч популярному сьогодні образу козака як людини на коні, у середині XVII століття більшість із них насправді були піхотинцями — мушкетерами, озброєними рушницею. Їм бракувало власної кінноти, бо це було надто дорого: лише шляхтичі могли собі дозволити тримати бойового коня, часто й не одного. Союз Хмельницького з татарами, які воювали верхи на конях, вирішував проблему з кіннотою. Відтепер козаки могли не лише штурмувати погано укріплені міста або захищатися в укріплених таборах, а й битися з польською армією у відкритому полі.

Невдовзі цей альянс підтвердив свою цінність. У травні 1648 року козацькі й татарські війська розгромили дві польські армії, одну — під Жовтими Водами, річкою на північних підступах до Запорозької Січі, іншу — біля міста Корсунь у середньому Подніпров’ї. Ключем до їхнього успіху, окрім участі ногайської кінноти (близько 4 тисяч вершників), стало рішення близько 6 тисяч реєстрових козаків кинути своє польське командування і перейти на бік повстанців Хмельницького. Польська регулярна армія була повністю знищена. Два її командувачі, великий гетьман коронний та польний гетьман коронний, а також сотні офіцерів потрапили в полон до татар.

Богдан Хмельницький — український військовий і політичний діяч, гетьман, очільник Гетьманщини (1648–1657), керівник і ініціатор повстання, що переросло у Національно-визвольну війну.

1648 р. — переможні Жовтоводська, Корсунська та Пилявецька битви. У цих сутичках військо Хмельницького і татар зіштовхнулося з місцевими шляхтичами. Повстання підтримав простолюд, який чинив бунти. Селяни і міщани нападали на маєтки знаті та магнатів і вирізали шляхту, священиків та євреїв. Протягом цього наступу козакам вдалося захопити ледь не до Варшави. Наближалась зима, а у Варшаві зібрався сейм, на якому обирали короля. Хмельницький вирішив повернутися назад.

На початку 1649 року новим королем обрали Яна ІІ Казимира, котрий спробував примиритися з козаками. Проте жодну зі сторін не задовольнили запропоновані умови, а тому військові дії відновилися.
Літом 1649 року на допомогу 100-тисячному війську козаків Хмельницького, рушив сам кримський хан Іслам-Ґірей з 40-тисячною татарською кіннотою. Вони взяли в облогу значну частину шляхетських військ у Збаражі. На допомогу поспішив сам король Ян ІІ Казимир і протиборчі сили зустрілися під Зборовим. Виявити переможця у битві не вдалося через бажання хана якнайшвидше завершити конфлікт. Йому було невигідно надмірне посилення козаків і остаточна поразка будь-якої з сторін.

У результаті цієї кампанії підписали компромісний Зборівський договір. За його умовами:

  • Військо Запорізькє одержало самоврядність на території Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств;
  • 40 тис. реєстру, інші козаки мали повернутися до панів;
  • державні посади на козацьких землях мали займати лише православні;
  • унію мали скасувати на найближчому сеймі;
  • польські війська, євреї та єзуїти мали покинути Україну;
  • повстанцям оголошували амністію;
  • було утворено Гетьманщину.

Гетьманщина або Держава Війська Запорізького — православне військове державне утворення з військовим адміністративно-територіальним поділом на полки і сотні.

Військо Запорозьке дійсно можна назвати військовою диктатурою, де влада належала провідній соціальній групі — козацтву. Однак, козацька держава поступово віддалялася від традицій військової демократії Запорізької Січі.
Поступово все більше влади зосереджувалася у руках гетьмана та старшини. Гетьман був головнокомандувачем війська і очільником держави. Козацька старшина формувала дорадчий орган при гетьмані — Старшинську раду, яка згодом все більше повноважень перебирала на себе. Так звані «чорні ради» рядових козаків втрачали першопочаткове значення. Залежно від того, яким чином складалися відносини у гетьмана та старшини, політичний режим коливався від авторитарного до олігархічного.
В економічному плані, на козацьких територіях скасовувалося кріпосне право та фільваркова система господарювання. Основою господарства ставало сільське господарство фермерського типу, з приватною власністю на землю. Більшу частину податків у скарбницю держави сплачували з оренди та мит.

Розвивалося й українське міщанство та купецтво, котре мало замінити традиційну роль єврейських громад. Провідною в державі була роль православної церкви, яка укріпила своє становище та мала тепер монополію на інтелектуальне життя українських земель.

Хмельницький вирішив силою змусити молдавського господаря Василє Лупу віддати заміж його дочку Розанду за Тиміша Хмельницького та схилити його до війни проти Речі Посполитої. Щоб втілити це прагнення, було організовано Молдавські походи, перший з яких відбувся у серпні-вересні 1650 р.
 
Хмельницький вирішив силою змусити молдавського господаря Василє Лупу віддати заміж його дочку Розанду за Тиміша Хмельницького та схилити його до війни проти Речі Посполитої. Щоб втілити це прагнення, було організовано Молдавські походи, перший з яких відбувся у серпні-вересні 1650 р.
1651 р. — битва під Берестечком. Це була наймасштабніша сутичка війни: за різними оцінками участь в битві взяли від 80 до 140 тисяч українців та татар і від 80 до 200 тисяч усього польського війська. Її долю вирішив відступ кримського хана під натиском артилерії. Під загрозою оточення, козацькі війська вимушені були організовувати евакуацію через болотисту місцевість. Особливою хоробрістю у бою відзначився Іван Богун, полковник і деякий час наказний гетьман.
Козацькі війська не зазнали великих втрат під Берестечком, бо зовсім скоро Хмельницький зібрав нову величезну армію під Білою Церквою. Проте поразка залишалася поразкою. Щоб припинити війну, гетьман вимушений був підписати Білоцерківський договір. За його умовами:
  • шляхтичам повертали маєтки у Брацлавському і Чернігівському воєводствах;
  • Гетьманщина обмежувалася Київським воєводством;
  • Реєстр зменшили до 20 тис.;
  • Козакам заборонили самостійну зовнішньополітичну діяльність
Хмельницький не дотримався угоди і вже наступного року пішов на Молдову, щоб втілити плани з одруження сина.
 
Кордони Української козацької держави за Білоцерківським договором, 1651 р.
1652 р. — переможна Батозька битва.

Тиміш Хмельницький (син Богдана) врешті одружився з молдавською принцесою. На жаль, через рік він помер у молдавському поході, коли намагався допомогти тестю.

1653 р. — Жванецька облога. Військам гетьмана та кримського хана вдалося заблокувати війська Яна Казимира, який знаходився у дуже плачевному становищі. Однак хан Іслам Ґірей дотримувався своєї звичної політики двох стільців і не бажав повного розгрому противника. А тому не дозволив добити польські війська. Облога Жванця закінчилася підписанням перемир’я, за яким умови Білоцерківської угоди було скасовано і чинності знову набув Зборівський договір. Хмельницький остаточно розчарувався в османах.
Після битви він вирушив до Переяслава, де у січні 1654 року скликав загальну військову раду козаків та прийняв московських делегацію від царя Олексія Михайловича на чолі з боярином Василієм Бутурліним. Вони привезли йому постанову Земського собору, що ще восени попереднього року прийняв рішення про прийняття Війська Запорозького під протекцію Московського царства.

Гетьман та козаки присягли на вірність царю і вимагали подібної присяги й від московських послів. Однак, ті відмовилися та обґрунтували це тим, що цар не присягає своїм підданим. Відмовилася присягати царю й значна частина полковників та козаків, зокрема Іван Богун. Ця подія увійшла в історію як Переяславська рада 1654 року.

Пізніше усну домовленість закріпили «Березневими статтями». За їхніми умовами:

  • Гетьманщина отримала протекцію московського царя;
  • усі права та вольності зберегли;
  • 60 тис. реєстру;
  • Москва платила генеральній та полковій старшині;
  • гетьмана обирало військо;
  • Гетьманщині дозволяли зовнішні відносини з будь-ким, окрім Польщі і Туреччини;
  • на кордонах з Польщею виставляли московські залоги;
  • Москва зобов’язалася піти війною на Річ Посполиту.


Гетьман та московський уряд по-різному трактували зміст угоди. Для козаків це була, насамперед, військово-політична угода про визнання протекторату Москви, що передбачало військову допомогу у боротьбі з Річчю Посполитою. Московський цар розглядав угоду скоріше як визнання своєї влади на цих територіях, що крім того ж прекрасно вписувалося в давню ідею «збирання руських земель».

 

Без згоди Хмельницького, Москва підписує з Річчю Посполитою Віленське перемир’я у жовтні 1656 року.

А поки Віленське перемир’я, по суті, нівелювало Березневі статті, українсько-московську угоду і викликало справедливе обурення гетьмана та козацької старшини.

Хмельницький починає шукати нових союзників для продовження війни з Річчю Посполитою, присягнувши на вірність «лише собі, а не комусь з чужих монархів». В жовтні 1656 року Військо Запорозьке приєднується до антипольської коаліції разом з Швецією, Трансильванією (або Семигородом) та Бранденбурґом. Частково, до дій коаліції приєдналися і Молдова з Волощиною.

Однак, це не врятувало Військо Запорізьке від поразки у війні, яку значно наблизила смерть Хмельницького у 1657.

Руїна

Руїна — період після смерті Богдана Хмельницького з 1657 до 1687 року, що відзначився розпадом державності Гетьманщини, міжусобицями, поділом території і іноземними втручаннями.

Гетьманщина в 1649—1654 роках

Мазепа

Іван Мазепа був гетьманом Лівобережної Гетьманщини з 1687 по 1709 рік. Його правління відзначилося приходом довгоочікуваної стабільності на Лівобережжя, економічним та, особливо, культурним піднесенням.

Походив з відомого правобережного українського шляхетного роду Мазеп-Колединських. Закінчив Києво-Могилянський колегіум, Єзуїтську колегію у Варшаві, протягом трьох років навчався у Німеччині, Італії, Франції, Голландії. Грав на бандурі, захоплювався мистецтвом, колекціонував зброю, був талановитим поетом. Вільно володів польською, італійською, німецькою, французькою, татарською, латинською мовами.

Тривалий час служив при дворі польського короля Яна ІІ Казимира. В 1663-му повернувся в Україну. Вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка (1669), виконував важливі дипломатичні місії. Згодом став довіреною особою гетьмана Івана Самойловича.

Головний сенс державного будівництва гетьман вбачав у формуванні високоосвіченої аристократії, як опори впорядкованої держави.

Києво-Могилянська академія (за Мазепи вона іменувалася Могилянсько-Мазепинською) стала духовним і науковим центром всієї України.

Могилянсько-Мазепинська академія стала alma Mater для багатьох визначних імен в історії українського народу. В її стінах – стверджує доктор історії Олександр Оглоблин – «формувалися ідеї, які визначали політичну ідеологію козацької аристократії і мали поважний вплив на українську державну політику».

Про рівень цього навчального закладу свідчить визначний символ Української державності і демократії – Конституція 1710 року. Її автори – Пилип Орлик та представники козацької старшини – випускники академії. Орликова Конституція з’явилася на 77 років раніше за американський «Основний Закон» і на 81 рік раніше за польську Конституцію.

За правління гетьмана Україна зберігала свою економічну самостійність. Мазепа і його уряд всіляко сприяли малому і середньому підприємництву, заохочуючи його ініціаторів та організаторів різними пільгами економічного й правового характеру. В часи Мазепи значно розширилася національна торгівля і особливо із закордоном.

«Експорт та імпорт були орієнтовані на Захід. Туди вели традиційні українські торгові шляхи. Це, зокрема, свідчить про те, що Україна в господарському відношенні аж ніяк не залежала від Москви», – стверджує професор історії Борис Крупницький.

Мазепа був віруючим християнином . Він будував нові церкви (26 церков, соборів і дзвіниць), відновлював старі, оздоблював храми, надавав церквам і монастирям земельні володіння, ставив церковні привілеї вище, ніж права міст і підданих усіх станів.

«Ідея гармонії церкви і держави завжди була близька серцю Мазепи, – писав історик Олександр Оглоблин. – Велике культурне піднесення України – Гетьманщини в кінці XVII – на початку XVIII століть – було б неможливе без активної участи і допомоги української церкви, а зокрема без тої гармонійної співпраці, яка весь час була в стосунках її й гетьмана Мазепи»

Мазепа творив щедрі пожертви як українській, так і зарубіжним церквам. Його називали патроном православної віри на Південному Сході й особливо в Туреччині.

Донині в Єрусалимі, у храмі Гробу Господнього зберігається стільниця для причастя (антименсіон) із золота і срібла з тонким різьбленням Христового погребіння і написом: «Коштом його ясновельможности Івана Мазепи, гетьмана руського».

Масштаби величного і пишного будівництва у Києві в добу гетьмана Мазепи порівнюють лише з одним періодом в історії української столиці – часами великих київських князів.

Гетьман будував незалежну національну державу. Держава потребувала символів і національний архітектурний лик столиці був одним із них. Саме тоді Київ окрасили дивовижні шати українського бароко.

Про часи правління Мазепи до сьогодні свідчать найіменитіші архітектурні перлини столиці. Бо саме за ініціативою гетьмана, його коштом і мистецьким хистом збудовано або перебудовано: Софію КиївськуКиєво-Печерську лавруМихайлівський Золотоверхий монастирКирилівську церкву – це з того, що лишилося. А до комуністичного шабашу 1930-х років величною окрасою Києва були ще Микільський собор у Пустинно-Миколаївському монастирі і Богоявленський собор – у Братському монастирі.

«В добу Мазепи, – пише Оглоблин, – відроджується Київ як духовний центр України. Його значення і вплив поширюється далеко на схід і південь, в країнах Східної Європи і Православного Сходу».

Гравюра «Мазепа в оточенні добрих справ», 1705 рік. Автор: Іван Мигура

Гравюра «Мазепа в оточенні добрих справ», 1705 рік. 

1700-1721 рр. — Північна війна між Швецією і Росією. Українців посилали на примусові роботи. Московський цар не надав допомоги, коли Правобережжю почав загрожувати напад Польщі, яка була союзницею Швеції. Населення також було забов’язане утримувати розквартировані війська. Це спричинило обурення і непорозуміння серед козаків.

У 1708 р. швецький король з військом почав рух на Гетьманщину. Мазепа вирішив перейти на його сторону і уклав україно-шведський союз. За його умовами:

  • утворювалося Українське князівство;
  • Мазепа очолював його довічно;
  • після його смерті наступника обирали козаки;
  • Швеція забов’язалася оберігати князівство;
  • на час війни шведам передавали кілька міст.

З точки зору Мазепи, цар порушив умови підписаної ним союзної угоди. Тому гетьман просто вирішив укласти нову, цього разу – зі шведським королем.

Коли Петро І дізнався про союз, він направив свої війська зруйнувати Батурин. На Мазепу наклали анафему. Усіх його прихильників страчували. Повністю підтримали гетьмана лише запорозькі козаки на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. За це у травні 1709 року каральні загони зруйнували їхню Чортомлицьку Січ, а усіх козаків засудили до страти.

Значна частина козацтва залишилася вірною царю та обрала власного гетьмана — Івана Скоропадського. Він гетьманував з 1708 по 1722 рік.

Вирішальним епізодом у війні стала Полтавська битва.

Полта́вська би́тва — битва між союзними військами Карла XII, гетьмана Івана Мазепи та Костя Гордієнка з одного боку, і московською армією Петра I з іншого. Відбулася 27 червня (8 липня) 1709 року поблизу Полтави.

Шведська армія налічувала 19 700 вояків, з московського боку було близько 40 000. У бою загинуло понад 6 тисяч шведів, близько 3 тисяч потрапило в полон. Скільки загинуло та опинилося в полоні українців, не відомо, позаяк усіх, хто потрапляв до рук московитів, ті люто катували і страчували. Відомо лише, що після Полтавської битви разом з Мазепою відступило біля 20 000 війська, з них 16 тисяч – шведи, решта — січовики-запорожці, козаки з родинами та дітьми, цивільні. Карл XII та гетьман Мазепа змушені були шукати притулку на землях Молдови, підлеглих Туреччині.

22 серпня 1709 р. в Бендерах гетьман Іван Степанович Мазепа помер.

Об’єднане шведсько-козацьке військо зазнало тяжкої поразки, яка надалі фатальним чином «скоригувала» геополітичні орієнтири України.

Епізод 5. Революція.

На межі XІX — XX  століть Україна була розділена як географічно так і політично між двома імперіями — Російською та Австро — Угорською.Це сталося внаслідок трьох поділів Польщі, російсько-турецьких війн, ліквідації Гетьманщини і Запорозької Січі. Російська імперія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям, Донбасом і Півднем, що становило близько 85% земель заселених українцями. До складу Австро — Угорської імперії входили Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, це приблизно 15% українських земель. Території, що перебували під владою Російської імперії називають Наддніпрянською Україною, а ті, що входили до складу Австро — Угорщини — західноукраїнськими землями.Після приєднання українських земель до Російської імперії, на них було поширено загальноімперський адміністративний устрій. На середину ХІХ ст. з 10 генерал-губернаторство Росії три розташовувалися у Наддніпрянщині. Генерал-губернаторство – велика територіально-адміністративна одиниця, до складу якої входило декілька губерній. Генерал-губернаторів призначав і звільняв лише імператор, він мав практично необмежену владу (військову, адміністративну, судову, фінансову). До складу трьох генерал-губернаторств на українських землях входило 9 губерній, в яких адміністративно-виконавчу функцію здійснювали губернатори. Губернії поділялися на повіти, на чолі яких стояли справники.Адміністративно-територіальний поділ не враховував етнічного складу населення. На Лівобережжі українці складали 95% населення, Слобожанщині – 86%, Правобережжі – 85%, Півдні – 74%. Чимало українців заселяло Кубань, Дон, частини Воронезької, Курської, Гродненської, Могилівської і Бессарабської губерній.

У складі Австрійської імперії землі, заселені українцями, належали до різних адміністративних одиниць імперії. Власті Австрії так само не звертали уваги на етнічний склад населення, коли проводили адміністративно-територіальне розмежування. Так, східногалицькі землі (де більшість становили українці) і західногалицькі землі (де більшість становили поляки) потрапили в одну адміністративно-територіальну одиницю, названу “Королівством Галичини і Ладомерії” зі столицею у місті Львові. У представницькому органі краю надійно заправляла польська шляхта, хоча й вона не була вирішальною силою місцевого самоврядування. Повнота всієї адміністративної влади зосереджувалася в руках губернатора, згодом намісника, якого призначав сам імператор. “Королівство” поділялося на 18 округів (дистриктів), з яких 12 складали українську частину краю. Окремим округом до 1861 р. входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча у Північній Буковині переважало українське населення, а Південній – румунське).

Закарпатська Україна підпорядковувалася Пожонському намісницькому управлінню Угорського королівства і поділялося на чотири комітати. Вся влада у комітатах належала адміністраторам, які призначалися з числа великих землевласників. Переважна частина населення краю складали селяни-русини, закріпачені угорськими землевласниками.

Спільним для всіх українських земель було те, що український народ боровся за свої національні та соціальні права. В політичному русі панівною залишається ідея політичної автономії України чи то у складі оновленої конституційної Російської імперії, чи то у складі Російської республіки. Західні українці боролися за свої національні права скоріше не з імперським урядом, а з польською адміністрацією. Загалом початок XX століття характеризується  розвитком політичного етапу визвольного руху, тобто український рух доріс до створення політичних партій, які мають боротися за владу і відстоювати національні інтереси українського народу.

Заснування нового університету в Києві (третього на українських землях після Львівського й Харківського) було важливим поворотним пунктом в історії регіону. Основною метою університету була підготовка місцевих кадрів для поширення російського впливу й пропаганди російської самосвідомості на Правобережжі. Крім того, уряд створив археологічну комісію, завданням якої був збір та публікація рукописів і документів, які мали встановити, що Правобережна Україна, Поділля та Волинь історично були російськими землями. Усе почалося, як і планувалося. Місцеві таланти, в основному нащадки козацьких старшин та сини священиків і дрібних урядовців з колишньої Гетьманщини, приїхали до Києва, щоб долучитися до роботи нових інституцій та взяти участь в інтелектуальній боротьбі з традиційними польськими ворогами козацтва. Але до кінця 1840-х років імперська влада опинилася в небезпечній для неї ситуації: університет та археографічна комісія, задумані як бастіони боротьби з поляками за російську самосвідомість, стали розсадниками нової самосвідомості й нового націоналізму.

Заснування нового університету в Києві (третього на українських землях після Львівського й Харківського) було важливим поворотним пунктом в історії регіону. Основною метою університету була підготовка місцевих кадрів для поширення російського впливу й пропаганди російської самосвідомості на Правобережжі. Крім того, уряд створив археологічну комісію, завданням якої був збір та публікація рукописів і документів, які мали встановити, що Правобережна Україна, Поділля та Волинь історично були російськими землями. Усе почалося, як і планувалося. Місцеві таланти, в основному нащадки козацьких старшин та сини священиків і дрібних урядовців з колишньої Гетьманщини, приїхали до Києва, щоб долучитися до роботи нових інституцій та взяти участь в інтелектуальній боротьбі з традиційними польськими ворогами козацтва. Але до кінця 1840-х років імперська влада опинилася в небезпечній для неї ситуації: університет та археографічна комісія, задумані як бастіони боротьби з поляками за російську самосвідомість, стали розсадниками нової самосвідомості й нового націоналізму.

Микола Костомаров написав програмний документ братства під назвою «Книга буття українського народу». Костомарова надихнула «Книга народу польського й польського пілігримства», що в ній Адам Міцкевич представляв польську історію як історію месіанських стверджень та страждань польського народу. За Міцкевичем, польський народ повстане з могили та врятує всі поневолені народи. Костомаров призначав цю роль для України, чиї козацькі витоки робили її унікально демократичною та егалітарною: на відміну від росіян, українці не мали царів і, на відміну від поляків, не мали шляхти. Члени Кирило-Мефодіївського братства оспівували козацьке минуле, прагнули скасування кріпацтва і виступали за перетворення імперії на федерацію рівноправних республік, одною з яких мала б стати Україна.

Товариство мало небагато членів і проіснувало не більше року. Його учасників невдовзі заарештували — Костомарова за кілька днів до одруження, а Шевченка під час приїзду до Києва, куди він прибув на весілля свого друга. Деякі імперські чиновники побачили в діяльності братства зародки нової і потенційно небезпечної тенденції. Вони описували ці підозрілі ідеї як «сепаратистські», і сам імператор назвав їх наслідком паризької пропаганди (малися на увазі впливи польської еміграції). Але інші вважали, що члени братства були вірними підданими імперії, справжніми захисниками Русі від польських впливів, які просто занадто далеко зайшли у своєму малоросійському патріотизмі, і тому їх не слід карати надто суворо. Зрештою, чиновники вирішили виголосити відносно м’які вироки, щоб не привертати занадто багато уваги до членів братства й не підштовхувати українофілів (термін, що з’явився в урядових колах у середині XIX століття) до союзу з польським національним рухом.

У 1848 році, за рік після того, як російські урядовці застосували репресії проти членів Кирило-Мефодіївського братства, українці імперії Габсбургів створили у Львові свою першу політичну організацію — Головну Руську раду. Галицькі українці називали себе русинами і зазвичай під цим іменем були відомі в імперії. Рада дуже відрізнялася від організації, що існувала в Києві в 1846–1847 роках. Якщо братство діяло таємно, мало обмаль учасників і було знищене російською імперською владою, рада розпочала свою діяльність з допомогою та підтримкою австрійського губернатора Галичини, мала велику кількість членів і широку громадську підтримку.

Незважаючи на всі відмінності між цими двома організаціями, збіг у часі їх створення вказує на дуже важливу рису в розвитку української культури, національної ідентичності та політичної активності. Цей розвиток мав два шляхи, і, коли рух на одному сповільнювався або зупинявся, прогрес на іншому міг продовжуватися і навіть набирати швидкості. Відокремлені імперським російсько-австрійським кордоном, українські активісти були об’єднані безліччю зв’язків у процесі націєтворення. Такі зв’язки простягалися через політичний кордон, що в XIX столітті став ще й релігійним, відокремивши українських католиків (уніатів) від українських православних. Досить часто контакти між двома групами українських діячів тривали всупереч бажанням двох імперій, що боролися одна з одною. Ці зв’язки розвивалися за кількома каналами, що допомагало двом гілкам руху створити спільне бачення майбутнього України.

Українським діячам, поділеним політичними кордонами, але об’єднаним за духом та національною ідеологією, подолати їхні обмеження допомагав той простий факт, що два імперських уряди проводили різну політику щодо своїх українських меншин. Ці відмінності не були ніде настільки сильно вираженими, як у підході до уніатської церкви, яку обидві держави успадкували від польсько-литовської Речі Посполитої. На відміну від російських можновладців, австрійці ніколи не переслідували уніатів і не намагалися «возз’єднати» їх з панівною (у їхньому випадку католицькою) «материнською церквою». Насправді, вони ставилися до уніатів з повагою, про що свідчила нова офіційна назва конфесії — греко-католики (тобто католики візантійського обряду). Їхні польські католицькі брати називалися римо-католиками. Уряд створив семінарію для підготовки греко-католицького духівництва — спочатку у Відні, а потім у Львові. На початку XIX століття церква отримала незалежність від інших уніатських єпархій, що опинилися в Російській імперії, а статус Львівської єпархії було підвищено до рівня митрополії. Оскільки більшість світської еліти перейняла католицизм і польську культуру, греко-католицькі священики залишилися єдиними лідерами русинського суспільства і з часом сформували основу новітнього українського національного руху.

Засідання Головної Руської ради

Під керівництвом духівництва Головна Руська рада виявилася ефективною противагою Польській національній раді, яка очолила польську національну революцію. Вона відрізнялася своїми вимогами від польської ради майже в кожному важливому питанні. Якщо поляки були радикальними, то українці були консервативними. Щодо майбутнього Галичини, то в той час як поляки хотіли автономії для всієї провінції, українці прагнули її поділу, з відновленням колишньої, меншої Галичини, де українці становили б 70-відсоткову більшість. Петицію про поділ провінції підписали 200 тисяч осіб. Та він не відбувся: Галичина залишилася цілою. Але українці вийшли з революції з власною політичною організацією та газетою, мобілізовані, як ніколи раніше.

Безперечно, найбільш революційною подією було скасування кріпацтва та початок активної участі селян у виборчій політиці. Обидві події сталися у відповідь на вимоги польських революціонерів, але були ініційовані австрійською владою і виграли від них українці, які становили більшість селянства в провінції. У Галичині 16 з 25 українців, обраних до австрійського парламенту, були селянами; на Буковині до селян належали всі 5 обраних українців. Вибори українських депутатів до парламенту мали великий вплив на громаду, оскільки вводили габсбурзьких українців до світу виборчої політики й навчали їх самоорганізації не для повстання (селянські повстання також мали місце), а для політичної діяльності.

Придушення революції призвело до зникнення Головної Руської ради — уряд заборонив її 1851 року, — але не українського національного руху, народженого в подіях 1848 року. Протягом 1850-х і переважної частини 1860-х років ним керували люди з того ж церковного середовища. Вони стали відомі як «святоюрці», за іменем головного греко-католицького собору у Львові. Їхня етнонаціональна орієнтація дала їм друге найменування — старорусини. Лояльні до імперії та консервативні у своїх політичних і соціальних поглядах, греко-католицькі єпископи та священнослужителі, які очолювали русинський рух, вважали себе та свій народ представниками окремої русинської нації. Їхніми головними ворогами були поляки, основним союзником — Відень, у той час як їхні російські побратими — українці або малоросіяни — залишалися на периферії їхнього думання.

 

Джерела заборони. Валуєвський циркуляр та Емський указ.

Мовна політика верховної влади Російської імперії стосовно української мови носила заборонний характер. Заборонними заходами проти української мови влада переслідувала таку мету — не дати їй можливість стати основним елементом в формуванні української ідентичності та української політичної нації.

 

В 1863 році виходить циркуляр міністра внутрішніх справ Петра Валуєва  про заборону друкування українською мовою наукових, навчальних та релігійних книг. Цензура використовувала циркуляр як привід для всіляких обмежень української мови. Слідом за цим розпорядженням Валуєва було видано ще ряд заборон та обмежень стосовно використання української мови, проти української інтелегенції.

 

Причиною видання Валуєвського циркуляра як зазначалося в тогочасних офіційних джерелах, було загострення питання про українську мову й літературу через «обставини чисто політичні», поширення серед українців «сепаратистських задумів». Одним із приводів для утисків став несанкціонований Синодом переклад П.Морачевським українською мовою Нового Завіту. Впровадження циркуляру супроводжувалося закриттям в Україні Недільних школ та адміністративним висланням окремих українських громадських і культурних діячів.

 

В 1876 році з’являється таємне розпорядження про повну заборону українського письменства, підписане імператором Олександром II у німецькому  місті Емс.

 

Емський акт заборонив друкувати українською мовою оригінальні та перекладні твори, тексти до нот, завозити українські книги й брошури, надруковані за кордоном, ставити українські вистави, влаштовувати концерти українських пісень та декламацій. Призвів і до заборони діяльності громад – напівлегальних організацій національно свідомої української інтелігенції, закриття наукового осередку тодішнього українофільства – Південно-Західного відділу Російського географічного товариства – та прихильної до українців газети «Киевский телеграф». Зазнали репресій і деякі професори Київського університету.

Україна увійшла в останнє десятиліття XIX століття поділеною австрійсько-російським кордоном, як і століття тому, під час поділів Польщі. Але тепер вона була об’єднаною в безпрецедентний спосіб. Ця нова єдність не базувалася на церкві: поділ на православних та уніатів залишився, збігаючись з імперським кордоном після «возз’єднання» уніатів з російським православ’ям у 30-х роках XIX століття, — єдність натомість походила від нового уявлення про націю. Концепція окремої русинської греко-католицької нації під правлінням Габсбургів хоч і була зміцнена революційними подіями 1848 року, проіснувала лише 20 років, не переживши трансформації імперії Габсбургів у дуалістичну монархію. З кінця 1860-х років національний рух в імперії Габсбургів втратив свою церковну ексклюзивність. І русофіли, й українофіли наводили мости зі своїми православними братами по той бік кордону. В обох таборах уже не було сумнівів, що габсбурзькі русини та романовські малороси є частинами однієї нації. Питання полягало лише в тому, якої — всеукраїнської чи всеросійської?

Українські діячі з російського боку кордону, також поділені на прихильників панросійських та панукраїнських проектів, намагалися відповісти на те саме питання, що й їхні колеги з Австро-Угорщини: були українці та росіяни одним народом чи ні. І в Австро-Угорщині, і в Російській імперії відповідь на це питання дасть нове покоління національних діячів, які з’являться на політичній сцені в останні десятиліття XIX століття. Це буде епоха бурхливого промислового розвитку, урбанізації, поширення грамотності й масової політики.

Перше змагання за уми й серця українських мас відбулося навесні 1906 року, під час виборів до першої російської Думи. Соціал-демократи не брали в них участі, і ліберали набрали чимало голосів. Українські «радикальні демократи», які об’єднали сили з російськими «конституційними демократами», отримали кілька десятків місць для своїх членів та симпатиків у Думі. Після прибуття до Санкт-Петербурга вони сформували Український клуб для просування українських культурних та політичних інтересів. До нього увійшли 44 депутати з 49, обраних від України. Але І Дума проіснувала недовго: цар виявив її занадто революційною й розпустив уже за 2 місяці. Вибори до II Думи відбулися на початку 1907 року за активної участі соціал-демократів. Спілка з її 14 депутатами обігнала інші українські партії, за винятком монархістів, які отримали майже чверть голосів виборців. Українські депутати сформували другий парламентський клуб, цього разу з 47 учасників. Одним із його проектів було впровадження української мови в державних школах. Цей клуб проіснував недовго, оскільки спад революційної активності в імперії дозволив цареві розпустити й II Думу. Вона працювала не набагато довше за першу — з березня до червня 1907 року. Розпуск Думи ознаменував кінець революції.

Українські активісти досягли більшості із того, що змогли зробити між 1905 та 1907 роками (від формування парламентських груп до створення українських наукових та освітніх установ), використовуючи досвід своїх колег з Австро-Угорщини, де доба масової політики настала на кілька десятиліть раніше. Замість бути перешкодою, російсько-австрійський кордон у попередні десятиліття став благом для українського руху: якщо справи погіршувалися з одного боку, з іншого активісти піднімали смолоскип і допомагали своїм побратимам. З 1860-х років наддніпрянські українці, які потерпали через заборону українських видань, одержували допомогу від галицьких українофілів. На початку XX століття галичани виявилися здатними допомогти Наддніпрянській Україні, передавши досвід власної боротьби.

Ключовою фігурою в передаванні галицького досвіду до Наддніпрянщини був 40-річний професор української історії у Львівському університеті Михайло Грушевський. Випускник Київського університету, Грушевський приїхав до Галичини 1894 року й зарекомендував себе як провідний український учений по обидва боки російсько-австрійського кордону. У Львові він почав писати свою багатотомну «Історію України-Руси», першу академічну працю, що започаткувала український історичний наратив, цілком відмінний від російського. Він став президентом Наукового товариства ім. Шевченка, перетворивши його на еквівалент Національної Академії наук, якої Україна ще не мала. Почувши про формування Українського клубу в І Думі, Грушевський залишив своїх студентів у Львові й поїхав до Петербурга редагувати видання клубу та працювати радником українських депутатів. У наступні кілька років Грушевський переніс редагований ним журнал «Літературно-науковий вісник» зі Львова до Києва, де він також заснував Українське наукове товариство за зразком Наукового товариства ім. Шевченка у Львові.

Національна бібліотека України ім. Ярослава Мудрого

Українські партії в Російській імперії опинилися в зовсім іншій ситуації після революції 1905 року. Вони отримали право писати українською мовою, але назагал програвали битву за вплив на власний народ. У школах так і не дозволили викладати українською мовою, а після завершення революції влада стала закривати українські організації та переслідувати україномовні видання. З іншого боку, російські націоналістичні організації отримали повну свободу дій щодо проведення пропаганди серед українського селянства.

Уряд консервативного прем’єр-міністра Росії Петра Столипіна отримав політичну підтримку в західних регіонах імперії шляхом мобілізації радикального російського націоналізму. Новий виборчий закон допоміг пронаціоналістичним кандидатам виграти вибори. В Україні, як і в решті імперії, російські націоналістичні організації об’єдналися зі своїми однодумцями — православними ієрархами та священиками Російської православної церкви, поширюючи російський націоналізм та антисемітизм серед українських селян і міщан. Київ став місцем одного з найскандальніших судових процесів в історії імперії — справи Бейліса, коли єврея звинуватили в ритуальному вбивстві християнського хлопчика. Почаївський монастир на Волині став осередком російського націоналізму та антисемітизму в роки, що передували Першій світовій війні. Найбільший імперський осередок «Союзу російського народу» був заснований на Волині. Члени союзу та інших подібних організацій претендували на роль захисників інтересів росіян (в українському випадку — малоросів) від «інородних» польських та єврейських експлуататорів. Їхня пропаганда показувала «інородців» як капіталістів-кровопивць та революційних радикалів.

Результати українських виборів до III Думи (1907–1912) продемонстрували привабливість імперського російського націоналізму серед українського селянства. З сорока депутатів, обраних в Україні, 36 характеризувалися як «істинні росіяни» — цей термін у ті часи використовували для визначення російських націоналістів. Убивство Петра Столипіна соціалістом-революціонером у Києві 1911 року нічого не змінило в імперській політиці. Російські націоналістичні партії отримали 70% голосів українського населення на виборах до IV Думи — приголомшливий результат, якщо врахувати, що етнічні росіяни становили не більш ніж 13% населення України. Не лише більшість виборців, а й більшість обраних за списками російських націоналістів були етнічними українцями, такі як засновник Київського клубу російських націоналістів та впливовий член IV Думи Андрій Савенко. Інший етнічний українець, Дмитро Піхно, очолював київський осередок «Союзу російського народу». Київська газета «Киевлянин», яку він видавав, стала рупором націоналістичних організацій. У ході революції 1905 року російський націоналізм ефективно замінив те, що ще залишалося від української самосвідомості в уявленнях та політичних симпатіях прихильників малоросійської ідентичності. Малорос став росіянином.

Попри свою незавершеність революція 1905 року стала поворотним моментом в історії українського національного руху Російської імперії. Це був перший випадок, коли українським діячам вдалося понести свої ідеї у народ і випробувати їхню силу й популярність. Уперше їм було дозволено звернутися до мас українською мовою і використовувати засоби масової інформації для популяризації своїх ідей. Вони формували українські клуби та засновували осередки товариства «Просвіта» по всій Україні. Українофіли старих часів могли лише мріяти про такий прорив у суспільний простір. Українські діячі дійсно змогли багато зробити за короткий період. Але кінець революції, а потім реакційна політика імперської влади, що спиралася на радикальний напрямок російського націоналізму, залишили українські партії в стані хаосу й розчарування. В австрійській Україні українофіли завдали поразки прихильникам загальноросійської ідеї, але не змогли послабити хватку польських партій у галицькій політиці. Хоча українські діячі в обох імперіях сформулювали гасло незалежності України, проте навіть досягнення місцевої автономії здавалося в обох випадках за межами можливого. Втілення в життя українських мрій про автономію, а тим більше про незалежність потребувало серйозного політичного землетрусу. Його перші поштовхи відбулися в серпні 1914 року.

Династія Романових, але не сама імперія, перестала існувати в березні 1917 року. У попередньому місяці нестача продовольства в Петрограді (назва Санкт-Петербурга під час війни) спричинила робітничі страйки та бунт у лавах військових. Лідери Думи переконали імператора Миколу II, психологічно виснаженого роками війни, зректися престолу. Він передав корону своєму братові, який відмовився від цієї честі (думські лідери передбачали новий бунт у разі його згоди). Династії більше не існувало: тиск вулиці, солдатський бунт та вміле маневрування колись лояльної Думи поклали їй край. Лідери Думи присту пили до створення Тимчасового уряду, одним із завдань якого було проведення виборів до Установчих зборів, що мали визначити майбутнє Російської держави.

Петроградські події, що увійшли в історію під назвою Лютневої революції, застали зненацька лідерів українських організацій. Михайло Грушевський, ключова фігура українського національного руху в Галичині (а під час революції 1905 року — й у Наддніпрянській Україні), працював над статтею у Московській публічній бібліотеці, коли почув галас та крики на вулиці. Коли він спитав бібліотекаря, що відбувається, то дізнався, що почалася революція: москвичі рушили на Кремль, щоб взяти під контроль цей символ російської державності. На початку березня в Києві представники українських політичних і культурних організацій створили координаційний орган, який вони назвали Центральною Радою. Вони обрали Грушевського головою та чекали на його якнайшвидше прибуття до Києва. Приїхавши, сивобородий професор дав повну підтримку ініціативам молодому поколінню українських діячів, більшість з яких були студентами або представниками інтелігенції у віці 20–30 років.

Мало хто зі старих колег Грушевського, що належали до поміркованої гілки українського руху (тепер вони називали себе Товариством українських поступовців), захотів приєднатися до молодих революціонерів: навчені досвідом 1905 року, вони вже знали, що революції завершуються реакцією, і були готові обміняти свою лояльність до режиму на поступки в культурній сфері. Їхнім найвищим пріоритетом було запровадження освіти українською мовою. Грушевський вважав, що вони не мали рації: настав час не просити освітньої реформи, а вимагати територіальної автономії для України в реформованій демократичній Російській державі. Для багатьох ветеранів українського руху це звучало занадто амбітно, якщо не фантастично, враховуючи складну історію взаємин українців з імперським урядом. Але Грушевський та його юні, сповнені ентузіазму прихильники вважали інакше.

Вони почали свою діяльність у березні, працюючи в кімнаті підвалу Педагогічного музею в центрі Києва. Згодом був створений Генеральний секретаріат — уряд автономної України під керівництвом провідного письменника-модерніста Володимира Винниченка. Пишучи й українською, і російською мовами, Винниченко став першим українцем від часів Миколи Гоголя, якому вдалося завоювати чималу читацьку аудиторію в Росії. Новий уряд претендував на юрисдикцію над значною частиною сучасної України, а саме над Київською, Подільською, Волинською, Чернігівською та Полтавською губерніями. До липня Тимчасовий уряд у Петрограді визнав Генеральний секретаріат регіональним урядом України.

Як усе це могло статися? Як могла українська ідея, маргіналізована після революції 1905 року, вийти переможницею із боротьби з російськими лібералами та соціал-демократами, а також прихильниками російського націоналізму з лав «істинно російських» патріотів? У революційній атмосфері того часу суміш ліберального націоналізму та соціалізму, запропонована молодими лідерами Ради, виявилася привабливою ідеологією. Політично активна громадськість стала розглядати ідею територіальної автономії України, яку пропагували українські партії як єдиний шлях виходу з безлічі військових, економічних та соціальних проблем, що обсіли країну. Центральна Рада стояла на чолі цього руху як єдина установа, здатна забезпечити дві основні вимоги моменту: дати землю селянам та мир суспільству.

Міфи Української революції

Міф 1. “Велика Жовтнева соціалістична революція” – основоположна подія російської, радянської та світової історії.

Спростування. Захопленню влади у жовтні–листопаді 1917 року більшовики не надавали особливого історичного значення. Володимир Ленін називав його збройним переворотом, одним із епізодів майбутньої “світової революції”. Для сучасників воно було подібним до невдалого Корніловського заколоту вересня 1917-го. Ніякого “переростання” із “буржуазної” до “соціалістичної” фази загального революційного процесу вони не бачили. Лише десять років потому події отримали пафосну назву “Велика Жовтнева соціалістична революція”.

Після завоювання влади в Росії більшовики зробили все, щоб зруйнувати стару царську армію, а згодом розпочати наступ на Україну. Подальшу “ходу радянської влади” важко назвати “тріумфальною”. Встановлення контролю над іншими територіями колишньої Російської імперії наразилося на серйозний опір. Для його подолання було застосовано збройну агресію, надзвичайні карально-репресивні та мобілізаційні заходи. В Україну “комуністичну революцію” російські більшовики принесли на багнетах трьох послідовних військових вторгнень з півночі.

Міф про “Велику Жовтневу соціалістичну революцію” трактує всі національні рухи та визвольну боротьбу за державність як “буржуазні” та “контрреволюційні”.

Міф 2. Українська Народна Республіка виникла внаслідок відокремлення від радянської Росії.

Спростування. УНР була проголошена через два тижні після повалення більшовиками Тимчасового Уряду в Петрограді. У ІІІ Універсалі Української Центральної Ради йшлося, що УНР не відділяється від “Російської республіки”. Однак ця теза не стосувалася радянської Росії, якої на той момент ще не існувало.

Українська Центральна Рада ніколи не визнавала ленінську Раду Народних Комісарів (далі – РНК) як законний уряд для всіх територій колишньої Російської імперії. Про становище в Росії у ІІІ Універсалі зазначалося: “Центрального правительства нема, і по державі шириться безвластя, безлад і руїна”.

На момент проголошення УНР Рада Народних Комісарів була лише одним із урядів на території колишньої імперії, не мала пріоритету над іншими, в тому числі Генеральним Секретаріатом УНР. Фактичний контроль РНК не поширювався на більшість територій УНР.

Аж до проголошення незалежності 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада вважала УНР частиною тільки тієї Росії, яку ще належало відновити за результатами Українських і Всеросійських Установчих зборів.

Міф 3. Територія УНР не охоплювала східної України. Там існувала окрема Донецько-Криворізька республіка. Цю територію більшовики приєднали до України пізніше.

Спростування. Межі УНР уперше було встановлено ІІІ Універсалом Української Центральної Ради: “до території належать землі, заселені у більшості укранцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернигівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь… що до прилечення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини і суміжних губерній та областе, де більшість населення українське, має бути встановлено по згоді організованої волі народу”. Таким чином, сучасні східні області України входили до тогочасних Харківської і Катеринославської губерній, окрім південної і східної частини Луганщини, яка була у складі області Війська Донського.

Територіальні вимоги, висловлені в Універсалі, були справедливими, адже базувалися на етнографічних і статистичних даних розселення українського народу в Російській імперії. Ленінське керівництво Росії визнавало такі межі України, але прагнуло повалити Центральну Раду і привести до влади власний уряд. Народний Секретаріат – альтернативний уряд України, створений 30 грудня більшовиками в Харкові,  висував претензії на всю територію УНР.

Донецько-Криворізьку республіку більшовики проголосили пізніше – 12 лютого 1918 року. Її керівники претендували на південні та східні регіони УНР. Це відбулося у час, коли українські та союзні австро-німецькі війська наступали, визволяючи від більшовиків територію УНР. Мета проголошення республіки полягала в тому, аби під приводом належності східних земель “іншій  республіці” стримати наступ. 3 березня 1918 року радянська Росія підписала Берестейський договір із Німеччиною та її союзниками. Однією з його умов було виведення радянських військ з України та досягнення миру з УНР.

Отже трюк з “іншою республікою” не спрацював. Навесні 1918 року більшовики визнали, що Донецький басейн входить до складу України. Після того про Донецько-Криворізьку республіку не згадували. Фактично її уряд ніколи не контролював заявленої території, не був визнаний жодною державою, навіть радянською Росією.

Міф 4. Перша російсько-українська війна (грудень 1917 – квітень 1918) була неоголошеною.

Спростування. 20 листопада 1917 року Українська Центральна Рада III Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки. Державне будівництво викликало жорстку протидію російських більшовиків. Щоб дискредитувати УЦР, довести її “буржуазність” і “контрреволюційність”, вони розгорнули справжню ідеологічну війну. Задіяли також методи економічного тиску, наприклад, припинили постачання грошових знаків із Росії в Україну.

17 грудня 1917-го з Петрограда надійшов ультиматум (маніфест) Ради Народних Комісарів до Української Центральної Ради: “Ми звинувачуємо Раду в тому, що прикриваючись національними фразами, вона здійснює непевну буржуазну політику, яку давно вже визначає невизнання [Центральною] Радою Рад та радянської влади в Україні”.

Документ містив категоричні вимоги до українського уряду: відмовитися від спроб утворення Українського фронту, дозволити переміщення радянських військ з фронту на Дон і не пропускати туди козачі частини, припинити роззброєння “революційних” загонів в Україні. Якщо протягом 48 годин вимоги не буде прийнято, петроградський Раднарком оголошував Центральну Раду “в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні”.

Виконання більшовицьких домагань фактично означало б ліквідацію української державності. Тому 5 грудня 1917 року Генеральний Секретаріат відхилив усі пункти: “Генеральний Секретаріат рішуче одкидає всі намагання народних комісарів вмішуватись в справу упорядкування державного й політичного життя в Українській Народній Республіці. Претензії народних комісарів на керування українською демократією тим менше можуть мати яке-небудь виправдання, що ті форми політичного правління, які накидають Україні, дали на території самих народних комісарів такі наслідки, що цілком не викликають заздрості”. У відповідь Раднарком ухвалив рішення, вважати Українську Центральну Раду в стані війни. Тобто війна була оголошена.

Міф 5. Народний Секретаріат – єдиний законний представник і справжній виразник очікувань українського народу.

Спростування. 30 грудня 1917 року на інсценованованому більшовиками Всеукраїнському з’їзді рад у Харкові було створено маріонетковий більшовицький уряд України. Для дезорієнтації українського населення його назвали Народним Секретаріатом (на противагу Генеральному Секретаріату УНР).

Наявність українського радянського уряду дала змогу більшовикам списувати агресію на внутрішній конфлікт між харківським Народним Секретаріатом і київським Генеральним Секретаріатом, тобто трактувати як “громадянську війну” в Україні.

Народний Секретаріат виконував переважно репрезентативні функції,  більшовицьке керівництво намагалося створити видимість незалежності радянського уряду в Україні. Невдовзі Народний Секретаріат оголосив про повалення УЦР і  в односторонньому порядку запровадив в Україні декрети РНК Росії. У березні 1918 року на Другому Всеукраїнському з’їзді рад Україну було проголошено незалежною від Росії радянською республікою, а Народний Секретаріат – реорганізовано: до його складу залучили більше українців, головою став Микола Скрипник.

Більшовицькі військові загони, які не підпорядковувалися Народному Секретаріатові, але виступали від його імені, мали легітимізувати пряму агресію більшовицької Росії проти УНР. Після Берестейського мирного договору на Народний Секретаріат було покладено завдання забезпечити максимально швидке вивезення з України на північ продовольства і матеріальних цінностей.

Міф 6.  УНР вигадали в німецькому Генштабі, щоб розколоти Росію.

Спростування. На початок Лютневої революції 1917 року ще тривала Перша світова війна. Німеччина, яка перебувала в коаліції Центральних держав, була зацікавлена в тому, щоб ослабити країни Антанти та вивести Росію з війни. Берлін таємно фінансував у ворожих країнах організації та пресу, які виступали з пропагандою миру.

Тимчасовий уряд Росії, сформований у Петрограді в березні 1917 року, заявив про вірність союзницьким зобов’язанням і намір вести війну “до переможного кінця”. Однак Німеччина, щоб ліквідувати Східний фронт, намагалася підшукати в Росії сили, згодні на сепаратний мир. Ними стали російські більшовики на чолі з Володимиром Леніним. Вони розпочали масштабну пропагандистську кампанію за негайне припинення війни. Вже у грудні 1917 року вступають у мирні переговори з Центральними державами в Бересті.

На відміну від більшовиків, Українська Центральна Рада протягом 1917 року підтримувала військові цілі Антанти. В інтерв’ю для французької преси представник УЦР Іван Маєвський заявляв: “Для нас не може бути й мови про сепаратний мир. Ми хочемо повернути землі, окуповані німцями. Ми маємо ще визволити Галичину, Буковину і частину України”.

 20 листопада 1917-го була проголошена УНР як частина небільшовицької федеративної Росії. Після Жовтневого перевороту Антанта сподівалася, що принаймні Україна та Румунія зможуть утримати Східний фронт. У грудні того ж року військові місії Великої Британії, Франції та їхніх союзників покинули Росію і переїхали до Києва. На початку січня 1918-го Велика Британія і Франція визнали УНР де-факто. Отже твердження, ніби Німеччина посприяла утворенню УНР є безпідставним.

Тільки критична ситуація під час війни УНР з більшовиками змусила український уряд відмовитися від орієнтації на Антанту і шукати підтримки з боку Німеччини та її союзників. Адже Антанта, на відміну від Центральних держав, не готова була надавати дієвої воєнної допомоги Україні. 9 лютого 1918 року УНР уклала із Центральними державами Берестейський мирний договір.

Міф 7. 300 беззбройних юнаків – українських спартанців кинули проти кровожерних більшовицьких орд. Вони винесли основний тягар битви і в нерівному бою всі загинули.

Спростування. З українського боку участь у бою брали чотири сотні 1-ї Київської юнацької школи імені Богдана Хмельницького та 1-ша сотня Студентського куреня Січових Стрільців (разом понад 500 вояків і 20 старшин). На озброєнні вони мали гвинтівки, 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд – звичайна артилерійська гармата, встановлена на залізничній платформі. Головною силою на полі бою були вихованці військових шкіл під командою досвідчених старшин.

Утрати загиблими становили до 41 особи, у тому числі 27 вояків Студентської чоти (тепер – взвод), які потрапили в полон і були вбиті. Отже, в бою під Крутами загинули не 300 бійців, і тим більше, не всі українські учасники зіткнення.

19 березня 1918 року виявлені тіла загиблих урочисто поховали на Аскольдовій могилі. Окремо у родинних гробницях захоронили Володимира Шульгина і Володимира Наумовича. Участь у траурному мітингу взяли державні й політичні діячі УНР, представники інтелігенції. Один із промовців, викладач гімназії, порівняв героїзм  студентів під Крутами із мужністю 300 спартанців під Фермопілами. Так народилася легенда.

Міф 8. Петлюрівщина / Петлюрівський бандитизм – дрібнобуржуазний шовіністичний рух.

Спростування. Радянська пропаганда подавала “політичний бандитизм” як найбільш руйнівну силу, що заважала подоланню наслідків Першої світової і “громадянської” воєн, виходу країни із розрухи і переходу до мирного будівництва. Насправді ж “петлюрівщина” – це селянський повстанський рух 1918–1923 років під гаслами відновлення незалежності УНР. Назва походить від імені Голови Директорії та Головного отамана військ УНР, провідника й ідейного натхненника боротьби за самостійність України Симона Петлюри. Рух підтримувала значна частина населення, тому він становив загрозу утвердженню радянської влади в Україні.

Окремі дослідники виводять його історію від весни 1917 року, коли на Звенигородщині формувалися перші загони Вільного козацтва – місцевої самооборони для захисту українських сіл від більшовиків-дезертирів. Серед командирів тих загонів – Ілько Струк, Ананій Волинець, Овсій Гончар-Бурлака, Іван Полтавець-Остряниця, Яків Водяний та інші.

Нового вагомого поштовху повстанському рухові надало “антигетьманське” повстання, розгортання більшовиками другого наступу на Україну, репресивно-каральні заходи та політика “воєнного комунізму”.

Від квітня 1919 року збройні селянські виступи  набирають системності й масовості. На початку літа вони охопюють практично всю територію України. За офіційними даними, в кінці 1920-го – на початку 1921-го тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тисяч осіб. Узимку 1921 року  партизансько-повстанський штаб у Тарнові на чолі з повстанським отаманом, генерал-хорунжим Армії УНР Юрієм Тютюнником готував всеукраїнське антибільшовицьке повстання.

Після поразки Другого Зимового походу Армії УНР (жовтень–листопад 1921-го) повстанський рух в Україні пішов на спад і остаточно згас у 1923 році. Однак окремі загони, наприклад, під проводом отаманів Якова Гальчевського, Івана Трейка, братів Андрія та Степана Блажевських, трималися до кінця 1920-х років.

Під тиском цього руху радянська влада вимушена була йти на поступки українцям у національному і соціально-економічному питаннях, упроваджувати нову економічну політику та “українізацію”. Коли в 1928-му більшовики повернулися до методів “воєнного комунізму”, петлюрівський повстанський рух в Україні відновився.

Міф 9. Ніколи Україна не була об’єднаною. Вперше її землі зібрав Йосип Сталін у 1939 році, приєднавши до УРСР західноукраїнську територію.

Спростування. Уперше об’єднання українських земель відбулося 22 січня 1919 року, коли на Софійському майдані в Києві було проголошено Універсал Директорії УНР про злуку: “…Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка”.

Наступного дня Трудовий конгрес України затвердив ухвали Української Національної Ради ЗУНР та Універсалу Директорії УНР про об’єднання УНР і ЗУНР. Верховна влада в об’єднаній державі мала здійснюватися Директорією, до складу якої увійшов представник Наддністрянської України. ЗУНР стала називатися Західною Областю УНР, а її гербом замість лева став Тризуб. Між обома частинами України налагоджувалася співпраця у військовій, господарській, торговельній, фінансовій і культурній сферах. Однак їх остаточному об’єднанню в цілісний організм завадила окупація українських земель сусідніми державами. 5 лютого Директорія та всі урядові установи УНР під тиском “червоних” були евакуйовані з Києва до Вінниці. До липня 1919-го більшість території Західної області УНР зайняли польські війська. Північну Буковину окупували румунські підрозділи, Закарпаття відійшло Чехословаччині.

Із відновленням незалежності 24 серпня 1991 року в Україні щорічно відзначають річницю Акта злуки. Від 1999 року День Соборності України є державним святом.

Міф 10. Українці – антисеміти-погромники. Керівництво УНР не вживало належних заходів для припинення єврейських погромів у часи Української революції.

Спростування. Одним із проявів етнічного насильства у 1918–1921 роках були погроми єврейського населення в Україні. До них вдавалися практично всі військові формування, що діяли на території України. Більшість погромів, які закидаються українським національним силам, здійснювали самоорганізовані загони селян-повстанців, які часто змінювали політичну орієнтацію і не виконували наказів  української влади.

Першим офіційним документом Директорії УНР була прокламація від 12 квітня 1919 року, у якій ішлося: “Український уряд буде всіляко боротися з порушеннями громадського порядку, викриватиме й суворо каратиме заводіяк, злочинців та погромників. І перш за все уряд не потерпить ніяких погромів, спрямованих проти єврейського населення України, і вживатиме усіх засобів для знешкодження цих мерзенних злодіїв”. Наступного дня Симон Петлюра як верховний головнокомандувач українського війська видав наказ арештувати та віддати під трибунал усіх вояків, що підбурювали до погромів.

Згодом Петлюра реорганізував армію та вживав заходів щодо посилення дисципліни: напівсамостійні партизанські загони переформатував на регулярні військові частини, створив Державну військову інспекцію. Завдяки цьому український уряд зміг нейтралізувати спалахи антисемітизму.

27 травня 1919-го Директорія прийняла закон про утворення Надзвичайної комісії для розслідування єврейських погромів. 26 серпня того ж року Симон Петлюра видав наказ “не спричинятися до тяжкої недолі євреїв. Хто ж допускається такого тяжкого злочину, той є зрадник і ворог нашого краю й мусить бути усунений від людського співжиття”.

Винуватців передавали до військових трибуналів. Під Києвом було страчено чотирьох українців, які брали участь у погромах; у Райгороді – офіцера Міщука та кількох козаків; у містечку Смотрич – 14 козаків; страчено також отамана Семесенка – організатора страшного Проскурівського погрому в лютому 1919-го.

Міф 11. Михайло Грушевський – перший Президент України.

Спростування. Архівні документи не підтверджують існування такої посади. Не згадано про неї і в Конституції УНР, ухваленій в останній день Центральної Ради. Невідомо жодного акта, який би був підписаний Грушевським як президентом УНР. Офіційно Михайло Грушевський від березня 1917-го до 29 квітня 1918 року займав посаду Голови Центральної Ради УНР.

Конституція Української Народної Республіки, прийнята 29 квітня 1918 року, проголосила Україну суверенною парламентською державою. Її верховним органом стали Всенародні Збори, а Головою обрано Михайла Грушевського.

Уперше згадки про Михайла Грушевського як президента з’явилася в українській діаспорі та набули значного поширення у тогочасних газетних публікаціях. Відомо, що і сам Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою “President du Parlament D’Ukraine” (президент парламенту України – нині Голова Верховної Ради України), а також пізніше підписувався “бувший президент Української Центральної Ради”.

“Ні одна Конституція Української Революції, ні Центральної Ради, ні Трудового Конгресу не мають у собі такого інституту, ні такої назви. Іноді голову Центральної Ради Михайла Грушевського звали президентом, але ця назва була не офіційна”, – зазначав Володимир Винниченко.

У березні 1921 року представники Російської Федерації, Радянської України та Польщі підписали мирний договір у Ризі, за яким встановлювався новий польсько-радянський кордон. Відповідно до умов договору, Польща не лише зберігала за собою Галичину, а й отримувала Волинь, що до того належала Росії. Україна виявилася поділеною не між двома державами, як напередодні Першої світової війни, а між чотирма. Буковина, захоплена Румунією 1918 року, залишилася під контролем Бухареста, у той час як Закарпаття було відібрано в ослабленої поразкою Угорщини й передано новоствореній Чехословацькій державі. Чехи та словаки, поляки та литовці — усі здобули власні незалежні держави, у той час як українці, незважаючи на неодноразові зусилля зі здобуття незалежності, отримали лише автономію в складі контрольованої росіянами радянської держави.

Як можна пояснити такий результат? Причин багато. Одна з них — це присутність більш могутніх та агресивних сусідів, які претендували на українські території. Але ключовим чинником була незрілість українського національного руху й пізнє сприйняття ідеї державності та незалежності і в австрійській, і в російській частинах України. Якщо в австрійській Галичині поділ на прихильників української та загальноросійської ідентичності був подоланий до 1918 року, то в Наддніпрянській Україні він тривав і під час війни та революції. Регіоналізм, що виник внаслідок різних історичних траєкторій окремих частин України, був серйозною перешкодою як в австрійській Україні, де динаміка національного будівництва значно відрізнялася в Галичині, Буковині та Закарпатті, так і в Наддніпрянській Україні, де ідея української державності мала набагато більшу підтримку в колишній Гетьманщині та колишньому польському Правобережжі, ніж у степових регіонах на сході та півдні. Міста, особливо великі, населені неукраїнцями, залишилися за межами українського руху за незалежність, який ґрунтувався майже виключно на підтримці селянських мас.

З урахуванням цих обмежень, що зв’язували український національний проект, виникає ще одне важливе питання. Як міг новонароджений національний рух, що вперше сформулював політичну мету незалежності тільки наприкінці XIX — на початку XX століття й не сприймав її як практичну мету аж до початку 1918 року, зміг досягти значних успіхів на політичній сцені, де домінували колишні імперські сили та значно більше розвинені національні рухи? Революційний вплив Першої світової війни та крах імперій створили несподівані можливості для українського руху в 1917–1918 роках, і він сповна скористався ними. Український національний проект вийшов із кривавого безладу Першої світової війни набагато зрілішим, ніж раніше. Незважаючи на невдалу спробу створити єдину державу з габсбурзької та Наддніпрянської України, ідеал єдиної та незалежної державності став головним елементом у новому українському символі віри.