Соціалістична Центральна Рада та гетьманський переворот.

29 квітня 1918 року в київському цирку зібрався з’їзд союзу хліборобів, на який прибуло більше 6 тисяч делегатів. Основною повісткою з’їзду стала критика політики Центральної Ради та розробка подальшої програми дій. Саме на цьому з’їді вперше пролунала пропозиція обрати головою держави Павла Скоропадського. Заручившись підтримкою присутніх майбутній гетьман почав діяти. В ніч з 29 на 30 квітня прихильники гетьмана оволоділи рядом міністерств Центральної ради та державним банком. Так припинила своє існування Українська Народна Республіка.

Делегати з’їзду хліборобів на софіївському майдані у Києві

Делегати з’їзду хліборобів на софіївському майдані у Києві

Далі дамо слово доктору історичних наук Павлу Гай-Нижнику: “Державний переворот, здійснений організацією «Українська народна громада» (УНГ), привів до влади генерала Павла Скоропадського, якого того ж дня було оголошено гетьманом із диктаторськими повноваженнями. Так на сім з половиною місяців виникла очолювана ним Українська Держава у формі Гетьманату. Утім історики й досі сперечаються, які сили були визначальними в успіху гетьманського перевороту та в такому легкому падінні Центральної Ради. Тут передусім варто з’ясувати і розвести у належні площини причинно-наслідкові аспекти. І одним із перших питань у цій галузі є не стільки чому державний переворот відбувся так легко, а чому взагалі постала потреба у радикальній зміні влади та чому переворот став можливим? Відповідь на ці «чому» апріорі не може бути однозначною, але її вихідні складові кореняться здебільшого не в особі Павла Скоропадського, не в «підступах» консервативних (контрреволюційних чи буржуазних, як хотіли б їх назвати деякі сучасні адепти радянської історичної школи) кіл, не в більшовиках і навіть не в німецько-австрійському факторі, а в самій Центральній Раді чи, точніше, – в її провідниках.

Аби внести ясність у ці питання, необхідно розглянути та зіставити самі факти перебігу зміни влади у 1918 році, їх розвиток, характер, чинність і наслідки, найперше з історико- правового боку. Ще на світанку своєї історії (весна–літо 1917 р.) Центральна Рада формувалася з переважно соціалістичних партій, організацій та спілок лівого ідеологічного спрямування. В остаточному варіанті – з 19 партій, з яких 17 мали виразне соціалістичне спрямування. До того ж система виборів до Центральної Ради не була загальнонародною. Партії есерів (УПСР) та есдеків (УСДРП) заздалегідь отримали, невідомо з огляду на які пропорції делегування від населення, більшість місць. Буржуазно- демократичні, консервативні й ліберальні партії не були допущені до участі у роботі Центральної Ради, а певні помірковані елементи просто витіснялися з неї. Отже, визначати УНР періоду Центральної Ради як «парламентську за формою, демократичну за сутністю, соціалістичну за ідейною спрямованістю»1 – не зовсім правильно. Більш доречним було б визначення, що УНР мала характер соціалістичної республіки з обмеженою демократією та ознаками соціально-класової системи народного представництва і революційного парламентаризму.

Крім того, соціалістичні провідники УНР фактично узурпували не лише політичну владу, а й саме поняття належності до українського народу, права громадянина брати участь у визначенні долі Батьківщини. Несоціалістичні партії та організації (навіть національного, проте поміркованого спрямування), середні й заможні верстви населення, національна буржуазія були викинуті на узбіччя державотворчого процесу. Ба більше, на практиці селянство та робітництво, від імені яких творилася нова українська державність і будувався новий соціальний лад, також були позбавлені можливостей та важелів впливу на соціально-економічну політику в державі, а республікою керувала лише група інтелігентів з соціалістичними мареннями. Такий підхід призвів до неспроможності уряду налагодити власну роботу”.

Цитується за книгою: П.Гай-Нижник. “1918-й: два перевороти” – Київ: Видавець Марко Мельник, 2019. – 298 с.).