Залишки старовинної церкви на дні Каховського водосховища.

Біля села Покровського, Нікопольського району, на дні Каховського водосховища знайшли залишки старовинної церкви.

Після уходу води зору місцевих мешканців відкрилися залишки місцевої церкви та кладовища біля неї.

Село Покровське багате на історію. На місці майбутнього села до 1775 року знаходилась Нова Січ. У ту пору в цій Січі та на її околицях проживало близько 15 тисяч чоловік. Це остання Запорізька Січ, яка перстала існувати після її зруйнування в 1775 році за наказом Катерини ІІ. 

Нова Січ, 1734—1775 роки. Реконструкція В. Ленченка.

У 1777 році за розпорядженням Новоросійського губернатора М. В. Муромцева ця місцевість була оголошена містом Покровським. У ньому знаходилась провінційна канцелярія з духовним правлінням. У 1778  канцелярію перевели з Покровського до Микитиного Рогу (Нікополя). Було наказано місту Покровському дати назву містечко Покровське. А з 1784 року Покровське стає слободою. 

Ще в період Нової Січі, тут пролягали два важливих шляхи, як значилось в тодішніх довідниках, — «дорога к Хортицкому острову и в Усть Самару», а також «дорога к Мишуриному Рогу и в Переволочну». Цей, другий шлях, вів до Кременчука- Чигирина. Пролягав шлях, крім того, на Новомиргород та на Умань. 

Січова церква також була сильно пошкоджена та пограбована, тому в 1798 році замість неї була збудована нова кам’яна. Саме вона і простояла до 1954 року, поки не була зруйнована під час створення водосховища. Перед тим як зруйнувати і затопити церкву, представниками радянської влади було вивезено більшість реліквій з неї. Але дещо  місцевим мешканцям вдалося зберегти. І зараз ці реліквії знаходяться у Покровському музеї: ключ від січової церкви, мінеї розп’яття, кухоль запорізьких козаків козаціькі люльки, рештки шаблі тощо. 

В 1843 році, в другій половині липня та на початку серпня село Покровське відвідав Тарас Шевченко. Пізніше, працюючи над серією офортів і пейзажів під загальною назвою «Живописна Україна», поет використовує матеріали, які він зібрав на Нікопольщині, наприклад, «Покровська січова церква». В час перебування Т.Г. Шевченка в селі Покровському тут ще були живі січовики, які показували йому руїни Січі, внутрішній і зовнішній коші, запорозьку пристань – Уступ, запорозькі курені і будинки, згадували Коліївщину і Максима Залізняка.
Церква в селі Покровському не була в Повному розумінні «січовою», бо споруджувалася вже після зруйнування Запорозької Січі, в 1798 році, але дзвіниця і залізний хрест дійсно були запорозькі. На жаль, малюнок Т.Г. Шевченка не зберігся і тепер важко судити, що зобразив на ній художник: кам’яну Свято-Покровську церкву чи Запорозьку дзвіницю, що проіснувала поруч з церквою до 50-х років минулого століття.

Свято-Покровська церква була своєрідним музеєм пам’яток запорозької давнини, що перейшли сюди в 1798 році з старої Покровської Січової церкви. Тут були: запорозька історична церковна література, різноманітний посуд (від олов’яної миски до великих казанів), євангеліє вагою 1 пуд 37 фунтів, надруковане в 1760 році срібні чарки кошового атамана Івана Сірка тощо.

Також про Покровське згадував український режисер та письменник Олександр Довженко. Він відвідував ці місця в часи будівництва Каховської ГЕС та перед затопленням водосховища. Про ці подіїї ним був написаний сценарій  до фільму «Поема про море» .

Довженко писав: «… Останній спогад про церкву. Мені шістдесят років. З п’ятнадцяти літ не вірю у Бога і відтоді не був у церкві. Але у селі Покровському я пошкодував, що Бога нема. Мені страшенно захотілося, аби він з’явився хоча би на п’ять хвилин і, побачивши зруйнований негідниками пам’ятник давньої архітектури, споруджений на честь його Божої матері, покарав лютою смертю  темних і підлих іуд, що скоїли цю мерзенну справу. Прощай, Покровське. Віри в неіснуючого Бога у тебе не зменшилося. Зменшилося краси…Насправді ніхто в Покровському не оголошував людям про те, що треба переносити половину села.  Жодної роз’яснювальної роботи не проводилося. Просто заходили в двори, обміряли, записували й кожному індивідуально повідомляли про затоплення й необхідність переселитися на гору. Більше того всім, хто не встиг переселитися у визначений строк, заявляли: – Якщо до такого-то числа не переїдеш, попереджаємо – будемо ламати будинок бульдозером, незалежно від того, живеш ти в ньому чи ні».

Джерела: 

1.Павло Богуш. «Тарас Шевченко на Нікопольщині. Рік 1843». — Дніпропетровськ, «Пороги», 1993 р.

2.Павло Богуш. «Шевченко на Нікопольщині» —  Зоря, 1961.– 10 березня.

3.Катерина Андрус. «Біля Нікополя на дні Каховського водосховища знайшли рештки церкви, про яку писав Довженко і яку малював Шевченко». — nikopolnews.