Вибух на Соборній площі. Як більшовики зруйнували Одеський Спасо-Преображенський кафедральний собор


Історична довідка
Одеський Спасо-Преображенський кафедральний собор був закладений в 1794 році, освячений в 1809 році, закритий в 1932 році, зруйнований в 1936 році. Відновлений за часів незалежності. Головний вівтар собору освячений 21 липня 2010 року. Прийнятий в експлуатацію рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради у 2005 р. [2]

Спорудження собору проводилося за проєктом інженера Вонрезонта. Освячення храму відбулося у 1809 році, і головний престол отримав тоді ім’я Преображення Господнього. У 1837 році на деякій відстані від соборної будівлі збудували дзвіницю, що мала разом з хрестом висоту 37 сажнів, а в 1848 — середню частину з двома бічними прибудовами.[1]

В книзі надрукованій до 100 літнього ювілею Одеси “Одеса 1794-1894” було розміщено опис храму всередині: “Перше, що вражає при вході в храм, — це простір і велика кількість світла. Середній широкий простір відокремлюється від бічних, вужчих частин, стінами з великими просвітами, розділеними, своєю чергою, на три частини двома коринфськими колонами. Стеля середньої частини — дерев’яної конструкції, відштукатурена і оброблена ліпними прикрасами. Колони відштукатурені під білий мармур; інші внутрішні поверхні пофарбовані різні тони, з позолотою у верхніх частинах. Купол блакитний, з великим золотим сяйвом. Підлога в соборі викладена плитами зі світлого мармуру. Новий іконостас із сірувато-білого полірованого мармуру”.[3]

Вид на собор. Початок ХХ ст. (Джерело: Одеський історико-краєзнавчий музей)


Руйнування собору

Про зруйнування собору в 1936 році є кілька спогадів очевидців, декілька легенд, офіційних документів щодо процесу руйнування на сьогодні майже не знайдено. Одеські краєзнавці в Одеському обласному архіві знайшли протокол засідання президії Одеського міського виконавчого комітету від 2 березня 1932, на якому розглядається клопотання робітників м. Одеси про закриття культових закладів. У списку на закриття  знаходився і «кафедральний собор, який знаходиться в центрі міста на площі Червоної армії». [2]

Точна дата знищення собору остаточно невідома. Дослідники прийшли до висновку, що процес руйнації відбувався в період з лютого по травень 1936 року, і не був одномоментним. Собор і підривали вибухівкою, і розбирали по частинах, що розтягнулося на декілька місяців.

Краєзнавець Рудольф Ципоркис так писав про знищення собору: “Випатраний від цінностей собор спробували розібрати по камінчику, але не змогли. Після цього було прийняте рішення підірвати дзвіницю — щоб вона завалилася на основну будівлю і тим самим зламала б її. Знищити собор, як і храм Христа Спасителя в Москві було дуже важко, бо блоки, що складали стіни собору, були скріплені розчином на яєчному жовтку і не піддавалися розчленовуванню. Щоб підірвати величезну будівлю, було прийнято рішення: підірвати дзвіницю з тим, щоб вона впала на собор і зруйнувала його. Розрахунок вдався”. [2]

В газеті «Чорноморська Комуна» від 6 березня 1936 р. був розміщений такий опис: «Близько 150 робітників працюють по розбиранню Собору на площі Червоної армії, яка реконструюється. 6 автомашин і 25 підвід щодня вивозять камінь з площі. Увесь камінь, мармур і інші матеріали з розібраного Собору йде на будівництво нових шкіл. Знос Собору має бути закінчений 15 березня. На місці Собору буде дитячий майданчик». [2]

Очевидцем руйнації Собору був одеський журналіст, письменник, радянський політв’язень Володимир Михайлович Гридін. Приведемо деякі уривки з його спогадів: “Повна назва храму – Преображенський кафедральний собор. Собор, про який дорослі говорили, шанобливо зітхнувши й звівши очі до неба. Який вражав мене золотистим блиском своїх куполів. І дзвонами, що лунали, кажуть, далеко за містом.

Так, він видавався невіддільним від Одеси — і не лише від її краєвиду. Про собор часто згадували, з ним були пов’язані різні обставини у житті одеситів, до нього хотілося підійти, якщо бував неподалік. Пам’ятаю, як вражав поблизу його вигляд: широкі сходинки паперті, над ним — величезні двері з овальною рамою, а ще вище — віконці куполів, у яких були сховані дзвони. Дзвони були маленькі, потім все більше і більше і, нарешті, один величезний. Той дзвін, який потім опиниться на землі, закопавшись наполовину в асфальт важкими округлими краями — на жах усіх, хто товпився навколо…

Це сталося в середині 30-х років, коли вже було відомо про закриття та навіть руйнування храмів. Розправа з ними відбувалася одночасно з розправами над людьми — селянами, які таємно наїжджали в місто і розповідали про те, що робиться в селах — найближчих і віддалених…Мама поїхала туди — подивитись, прихопивши й мене десятирічного. Коли ми під’їхали до собору слобідським трамваєм, вулицею Толстого йшов у тому ж напрямі цілий натовп — тихий і скорботний. Довелося сповільнити крок, наближаючись до паперті, де вже було не проштовхнутися. Пам’ятається, я міг бачити тільки верх дверної рами, але всі дивилися вниз — собі під ноги, підводячись навшпиньки та хмурячись.

Пробившись ближче, я зумів розглянути, що там було. Дзвін. Величезний, вищий за мене. Здавалося, він трохи дзвенів від напруженого стояння навколо, від натовпу, що збився. 

Не відразу я помітив, що дзвін врізався в асфальт, не відразу зрозумів, що його скинули з дзвіниці. І мене жахнуло — як він мав падати звідти, з висоти… От, мабуть, гуркотіла ця величезна важка маса металу!

Я дивився на дзвін, завмерши й стиснувшись, нічого не сприймаючи навколо. На дзвін, який чути було у всіх куточках Одеси і навіть біля дністровського берега Біляївки. І який більше ніколи не задзвонить… Ну і навіщо його зворушили? Схоже, і дорослі не могли відповісти на таке запитання. Люди розходилися пригнічені, злякані, наче з похорону близької людини.

Втім, справжній похорон собору був ще попереду — за кілька днів він злетів у повітря. Злетів, стрясаючи всю округу страшним гуркотом. Злетів так, що на вулиці Толстого вилетіли шибки, хоча напередодні їх наказали заклеїти. І людей охопила паніка, незважаючи на те, що мешканців найближчих вулиць було заздалегідь попереджено.

Задовго до цієї операції з усіх приміщень храму було вилучено та кудись вивезено найцінніше майно. Завантажили на машини дзвони, забрали золоті прикраси, що знаходилися у трьох вівтарях, а також найцінніші ікони, хрести, люстри… Знімався навіть мармур, яким було викладено підлогу. Спустошено підвали.

Не забули й тих, хто був тут похований. Насамперед це стосувалося священнослужителів, за яких перед владою клопотали церковні органи. Відомо, що у бокових болях знаходилися мармурові надгробки з останками колишніх архієпископів Херсонських та Одеських. Їхні останки перевезли на Слобідський цвинтар…” [1]

В соборі також був похований князь Воронцов з дружиною. Перед руйнуванням Собору їх саркофаг був відкритий, пограбований, о залишки князівського подружжя викинуті у рів біля стіни цвинтаря на околиці Одеси — Червоної Слобідки.

Володимир Гридін також у своїх спогадах наводить легенду про причину руйнації собору, яку висловив одеський письменник Валентин Катаєв: “Начебто спершу руйнівна думка про собор спала на думку наркому оборони, сталінському улюбленцю Ворошилову, який відвідав наше місто на початку 30-х років дорогою з Туреччини. Очевидці розповідають, що під час виступу з балкона тодішнього Будинку Червоної Армії він вигукнув, вказавши на фронтон соборної будівлі, що височив за рогом: «Треба розчистити це місце!»…” [1]

Ворошилов з партійною делегацією дійсно в той час заїжджав в Одесу, після візиту на честь ювілею Турецької республіки. Але чи дійсно мав місце епізод з його висловом стосовно Собору не відомо. Але відомо точно, що руйнування Собору не було якоюсь примхою окремого наркому, радянська влада систематично і цілеспрямовано знищувала культові споруди, саме на 1936 рік припадає пік процесу руйнації соборів, церков, монастирів.  Той же Володимир Грідін згадує, що крім собору в Одесі були зруйновані, чи перероблені під інші потреби такі культові споруди : “і Миколаївська приморська церква, на місці якої тепер споруджено морвокзал, і монастир Михайла Архангела на Маразлієвській, описаний у катаївському «Вертері», і Стрітенська церква на Новому базарі, де вінчався І.А.Бунін, і Казанська — на Пересипі. Не кажучи вже про просто закриті, пізніше переобладнані під клуби, дитячі садки чи спортивні зали — на кшталт римо-католицького собору, де нещодавно тренувалися гімнасти над могилою одного із засновників Одеси — графа Ланжерона.” [1]

Взагалі по всій Україні більшовиками була знищена не одна тисяча великих та маленьких церков, соборів, багато з яких були унікальними, та мали велику культурну та історичну цінність.

Частково зруйнований собор. 1936 р. З колекції А.Одайника
(Джерело: С. Іванченко. Нариси про Одесу/lost-odessa.iv-studio.od.ua)


Література:

1.Володимир Гридін. Вибух на Соборній площі. Журнал «Дюк», 1991 р., №2, Колишнє, стор.18-21

2.Загибель Спасо-Преображенського собору. / С. Іванченко. Нариси про Одесу

3.Одеса. 1794–1894 / видання Міського громадського управління до століття міста. — Одеса: тип. А. Шульце, 1894, с.388-389 [режим доступу: Наукова бібліотека Одеського національного університету імені І. І. Мечникова.]

4.Одеський історико-краєзнавчий музей